— З молоком? — почувся з кухні голос Реджа.
— Будь ласка, — відповів Дірк. Він усміхнувся Річардові, і ця усмішка від придушеного хвилювання здавалася наполовину божевільною.
— Звичайну кількість? — знову гукнув Редж.
— Так, будь ласка, — сказав Дірк. — І дві ложки цукру, якщо ваша ласка.
Активність на кухні припинилася. Через секунду або дві з-за дверей визирнула голова Реджа.
— Свладе Челлі! — вигукнув він. — Отакої! Ну ви молодець, Мак-Даффе, швидко впоралися. Мій любий друже, я дуже радий вас бачити, як добре, що ви завітали!
Він витер руки рушником, з яким вийшов з кухні, та поспішив тиснути руки.
— Мій любий Свладе!
— Дірк, будь ласка, якщо вам не важко, — сказав Дірк, тепло потискаючи йому руку. — Я віддаю перевагу цьому імені. Воно ніби нагадує про шотландський кинджал. Дірк Джентлі — під таким іменем я зараз працюю. Боюсь, у минулому є певні події, від яких мені хотілося б відокремитися.
— Авжеж, я вас добре розумію. Приміром, більша частина чотирнадцятого століття була просто жахливою, — щиро погодився Редж.
Дірк хотів був виправити непорозуміння, але подумав, що на це може знадобитися багато часу, тому відмовився.
— То як вам живеться, мій любий професоре? — сказав він натомість, елегантно кладучи на підлокітник канапи свої капелюх і шарф.
— Ну, — сказав Редж, — останні часи були цікавими, а точніше нудними. Але нудними з цікавої причини. Ви поки що посидьте, погрійтеся біля вогню, а я принесу чай і тоді спробую розповісти.
Діловито мугикаючи, він знову пішов, залишивши їх влаштовуватися перед каміном.
Річард нахилився до Дірка.
— Я й гадки не мав, що ви з ним були так добре знайомі, — сказав він, кивнувши вбік кухні.
— Не були, — відразу сказав Дірк. — Ми зустрічалися один раз на якійсь вечері, але відразу відчули взаємну симпатію та розуміння.
— То як сталося, що ви більше не зустрічалися?
— Він старанно уникав мене. Сильне взаємне розуміння дуже небезпечне, якщо тобі треба ховати секрет. А цей секрет, як на мою думку, один з найбільших. Якщо десь у світі є ще більший секрет, я би дуже сильно хотів дізнатися про нього, — тихо сказав він.
Він значуще подивився на Річарда та простягнув долоні до вогню. Оскільки раніше Річард уже намагався (безуспішно) витягти з нього, що то за секрет такий, він вирішив цього разу не ловитися на цей гачок, а натомість відкинувся на спинку крісла та подивився навколо.
Цієї миті Редж повернувся та спитав:
— А я не питав у вас, чи будете ви чай пити?
— О, так, — сказав Річард. — Ми це докладно обговорили. Здається, зрештою ми зійшлися на тому, що будемо.
— Добре, — неясно сказав Редж, — на щастя, на кухні, схоже, вже є готовий. Ви маєте вибачити мене. У мене пам'ять як… як… як називаються ті штуки, щоб з рису вода стікала? Про що я кажу?
Зі спантеличеним виглядом він швидко розвернувся та знову зник у кухні.
— Дуже цікаво, — тихо сказав Дірк. — Чи не має він проблем з пам'яттю?
Раптом він підвівся та почав ходити по кімнаті. Його погляд зупинився на рахівниці, що була на єдиному вільному місці на великому столі з червоного дерева.
— Це той стіл, на якому ти знайшов записку про сільничку? — тихо запитав він Річарда.
— Так, — сказав Річард, встав і підійшов туди. — Вона була в цій книжці, — він узяв зі столу довідник з островів Греції та погортав сторінки.
— Так, так, звісно, — нетерпляче сказав Дірк. — Про все це ми знаємо. Мені було цікаво лише те, чи було це на цьому столі, — він зацікавлено провів пальцями вздовж краю стільниці.
— Якщо ти думаєш, що мала місце якась попередня домовленість між Реджем і дівчинкою, — сказав Річард, — то мушу сказати, що вважаю це неможливим.
— Авжеж, це було не так, — роздратовано відповів Дірк. — Я думав, що це цілком очевидно.
Річард знизав плечима, намагаючись не сердитися, і поклав книгу на місце.
— Дуже дивний збіг, що ця книга виявилася…
— Дивний збіг! — пирхнув Дірк. — Ха! Ми ще побачимо, який це збіг. Ми ще побачимо, наскільки він дивний. Я хочу, щоб ти, Річарде, запитав у нашого друга, як він зробив той фокус.
— Ти ж начебто казав, що вже знаєш це.
— Знаю, — легковажно сказав Дірк. — Я хочу почути підтвердження.
— О, зрозуміло, — сказав Річард. — Так, це досить просто, хіба ні? Нехай він усе розповість, а тоді ти скажеш: «Саме так я й думав!» Молодець, Дірку. То ми приїхали аж сюди для того, щоб він розповів, як він виконав той фокус? Я напевно збожеволів.
Дірка це образило.
— Будь ласка, зроби, як я прошу, — сердито сказав він. — Ти бачив цей фокус, тож ти маєш спитати, як він це зробив. Повір мені, за цим фокусом ховається вражаючий секрет. Я його знаю, але хочу, щоб ти почув це від нього.
Він різко обернувся, бо зайшов Редж із тацею, яку він, обійшовши канапу, поставив на маленький столик перед каміном.
— Професоре Хронотіс… — сказав Дірк.
— Редж, будь ласка, — сказав Редж.
— Добре, — сказав Дірк, — Редже…
— Решето! — скрикнув Редж.
— Що?
— У чому рис промивають. Решето. Я намагався згадати це слово, хоча вже забув, навіщо. Байдуже. Дірку, друже, у вас такий вигляд, ніби вас зараз розірве від нетерпіння. Може ви сядете та влаштуєтесь зручніше?
— Дякую, але я вважаю за краще нервово ходити туди-сюди, якщо ви не проти. Редже… — він повернувся обличчям до нього та підвів палець. — Я мушу сказати вам, — сказав він, — що я знаю ваш секрет.
— Ах, так… Справді? — бурмотів Редж, ніяково потупивши очі та смикаючи чашки та чайник. — Зрозуміло.
Чашки, які він рухав, гучно торохтіли.
— Так, саме цього я й боявся.
— І ми хотіли би поставити вам кілька питань. Мушу вам сказати, я чекаю на відповіді з дуже великим нетерпінням.
— Авжеж, авжеж, — бурмотів Редж. — Що ж, можливо, вже настав час. Я навіть не знаю, що думати про останні події та… мені дуже страшно. Гаразд. Питайте, що хочете, — він різко підвів погляд, його очі блищали.
Дірк кивнув Річардові, повернувся та почав крокувати, втупивши погляд у підлогу.
— Емм… — сказав Річард. — Ну-у… Мені було б цікаво дізнатися… як ви вчора виконали той фокус зі зникненням сільнички?
Реджа це питання, схоже, здивувало та трохи спантеличило.
— Ви про зникнення? — перепитав він.
— Гм, так, — сказав Річард. — Фокус зі зникненням.
— О, — збентежено сказав Редж, — ну, щодо тієї його частини, що пов'язана зі зникненням, боюсь я не можу… Розумієте, правила Магічного Кола дуже суворі щодо розкриття цих фокусів. Дуже суворі. Але вражаючий трюк, так? — лукаво додав він.
— Ну, так, — сказав Річард, — на той момент він виглядав дуже природним, але тепер, коли я… подумав про нього, я мушу визнати, що він дещо спантеличує.
— А, так, — погодився Редж. — Це навичка. Практика. Робити так, щоб виглядало природно.
— Він виглядав дуже природно, — продовжував Річард, намацуючи дорогу, — я майже повірив.
— Вам сподобалося?
— Він мене сильно вразив.
Дірк уже втрачав терпіння. Він багатозначно подивився на Річарда.
— І я розумію вас, — твердо сказав Річард, — щодо неможливості розповісти мені про це. Просто мені було цікаво, от і все. Вибачте, що спитав.
— Ну, — раптом завагався Редж, — напевно… Ну, якщо ви обіцяєте нікому про це не розповідати, — продовжував він, — думаю, ви й самі могли б зрозуміти, що я скористався двома сільничками зі столу. Ніхто не мав побачити між ними різницю. Спритність рук, розумієте, обманює око, а надто деякі з очей, що сиділи за тим столом. Поки я вертів у руках свій вовняний капелюшок, дуже хитро (вибачте, що хвалюся) удаючи незграбність, я просто кинув сільничку в рукав. Зрозуміло?
Його попередню тривогу повністю замінило задоволення від демонстрації своєї майстерності.