— Саме так! — вигукнув Дірк. — Ти не став це робити! Нарешті ми маємо якийсь прогрес! Розумієш, гіпноз діє найкраще тоді, коли суб'єкт має фундаментальну схильність до того, що його або її змушують робити. Якщо знайти для свого доручення правильного суб'єкта, гіпноз буде дуже потужним. І я вважаю, що те саме стосується й одержимості. Отже. Що ми маємо? Ми маємо привида, який хоче, щоб дещо було зроблено, і який шукає підходящу особу, яку він зможе опанувати та змусити це зробити. Професоре…
— Редж, — сказав Редж.
— Редж… Можна мені запитати вас про дещо, що може виявитися жахливо особистим? Я чудово вас зрозумію, якщо ви не захочете відповісти, але доки ви не дасте згоду, я від вас не відчеплюсь. Такі в мене методи. Ви сказали, що для вас дещо було жахливою спокусою. Що ви хотіли зробити це, але не дозволяли собі, а привид намагався змусити вас це зробити? Будь ласка. Для вас це може бути важко, але я думаю, що нам дуже допоможе, якщо ви розповісте нам, про що саме йде мова.
— Я вам не скажу.
— Ви маєте розуміти, наскільки важливо…
— Я вам натомість покажу, — сказав Редж.
У брамі Коледжу святого Цедда стояв силует великої людини, що тримала в руці велику важку торбу. Цей силует належав Майклові Вентону-Віксу; голос, що спитав воротаря, чи вдома зараз професор Хронотіс, належав Майклові Вентон-Віксу; вуха, що почули від воротаря, що той нічого в біса не знає, бо телефон, схоже, знову не працює, належав Майклові Вентон-Віксу, але дух, що позирав з його очей, був уже не його.
Він здався остаточно. Усі сумніви, відчай і спантеличення зникли. Ним повністю володів інший розум.
Дух, що не був Майклом Вентоном-Віксом, оглядав коледж, що розкинувся перед ним, до якого він уже встиг звикнути впродовж кількох тижнів, що так розчаровували та лютили його.
Тижнів! Якісь мілісекундні миті.
Хоча цей дух — привид — що наразі жив у тілі Майкла Вентона-Вікса, знав довгі періоди майже повного забуття, які іноді тривали цілі століття, час, упродовж якого від блукав по землі, був таким довгим, що здавалося, ніби істоти, що збудували ці стіни, з'явилися лише кілька хвилин тому. Більшу частину своєї вічності — насправді не вічності, але кілька мільярдів років таки минули — він провів, тиняючись по нескінченному мулу, по безкраїх морях, приголомшлено дивлячись, як слизькі істоти з лапами раптом почали виповзати з тих бридких морів… аж ось вони вже ходять навколо так, ніби все це належить їм, і скаржаться на телефони.
Глибоко в темних і мовчазних частинах себе він розумів, що був тепер божевільний, що з'їхав з глузду майже відразу після нещасного випадку, збагнувши, що він зробив і що на нього тепер чекає, згадавши своїх товаришів, які загинули та якийсь час являлися йому так само, як він являвся жителям Землі.
Він знав, що те, до чого він тепер дійшов, викликало б огиду в того його, якого він уже майже не пам'ятав, але для нього це був єдиний спосіб покласти край нескінченому кошмару, в якому кожний наступний мільярд років був гірший за попередній.
Він зважив у руці торбу та рушив.
РОЗДІЛ 29
Глибоко в дощовому лісі відбувалося саме те, що зазвичай відбувається в дощовому лісі: дощило. Саме тому вони так і називаються.
Це був лагідний безперервний дощ, а не та сильна злива, що почнеться пізніше, в сезон спеки. Він утворював імлу з дрібних краплинок, крізь яку промінь сонячного світла час від часу пробивався, пом'якшувався та досягав мокрої кори дерева калварії, на якій зупинявся, виблискуючи. Іноді він завершував свій шлях біля метелика або нерухомої блискучої ящірки, і тоді це видовище ставало просто нестерпним.
А десь високо в кронах дерев якомусь птахові іноді спадала абсолютно незвичайна думка, і тоді він шалено пурхав поміж гіллям і зрештою зупинявся на іншому, значно кращому дереві, на якому тоді знову сидів і міркував уже спокійніше, аж доки йому знову не спадала та сама думка, або ж не наставав час поїсти.
У повітрі ширяли безліч ароматів: легкі пахощі квітів і важкий дух прілого листя, яким була вкрита в лісі земля. По землі плелося коріння, на якому ріс мох і повзали комахи.
На одній галявинці цього лісу, на пустій ділянці мокрої землі посеред кола високих дерев тихо та без метушні з'явилися звичайні білі двері. Через кілька секунд вони тихо скрипнули та трохи прочинилися. Високий худорлявий чоловік визирнув, подивився навколо, кліпнув від подиву та обережно знову причинив двері.
Кілька секунд по тому двері знову відчинилися, і визирнув Редж.
— Це справжнє, — сказав він, — даю вам чесне слово. Вийдіть і подивіться самі, — виходячи в ліс, він обернувся та поманив інших двох за собою.
Дірк зухвало пішов крізь двері, потім зніяковів на короткий час, упродовж якого двічі кліпнув, а тоді оголосив, що зрозумів, як це робиться, що це вочевидь застосовує уявні числа, які лежать між мінімальними квантовими відстанями та визначають фрактальні контури згорнутого Всесвіту, і що його дивує лише те, що він не втелепав цього раніше.
— Як дверцята для кішки, — сказав з дверей за його спиною Річард.
— О, так, саме так, — сказав Дірк, зняв окуляри та сперся на дерево, протираючи їх. — Ти, звісно, зрозумів, що я брешу. Думаю, ти погодишся, що за таких обставин це цілком природний рефлекс. Цілком природний, — він злегка примружив очі та знову надів окуляри. Вони майже відразу знов запітніли.
— Приголомшливо, — визнав він.
Річард обережно зробив крок назовні та якийсь час хитався, досі стоячи однією ногою на підлозі Реджевої кімнати, а другою — на мокрій землі лісу. Потім він рушив уперед, віддавшись новому оточенню повністю. Його легені відразу наповнилися запаморочливими ароматами, а розум — подивом. Він розвернувся та подивився на двері, крізь які щойно пройшов. Це досі була цілком звичайна дверна коробка, в якій були цілком звичайні маленькі білі розчинені двері, але вона стояла посеред лісу, а крізь неї було видно кімнату, з якої він щойно вийшов.
Він зацікавлено обійшов навколо дверей, обережно роблячи кожний крок, боячись не стільки послизнутися, скільки того, що під ногою нічого не буде. Ззаду це виглядало просто як звичайнісінька дверна коробка з відчиненими дверима, одна з тих, яку вам, напевно, не вдасться знайти посеред звичайнісінького дощового лісу. Він пройшов у двері ззаду, обернувся та знову побачив ту саму квартиру професора Урбана Хронотіса в Коледжі святого Цедда в Кембриджі, з якої він нещодавно вийшов, і яка мала бути за тисячі миль звідси.
Тисячі? А де вони?
Вдивляючись поміж деревами, він угледів, що вдалині за ними щось виблискує.
— Це море? — запитав він.
— Тут трохи вище, звідси його краще видно, — обізвався Редж, який зійшов сковзким схилом трохи вгору й тепер стояв, засапавшись і спираючись на дерево. Він указав рукою.
Його двоє супутників пішли до нього, шумно продираючись крізь гілля та спричиняючи цим неабиякий незадоволений галас птаства, що ховалося десь високо на деревах.
— Тихий океан? — запитав Дірк.
— Індійський, — сказав Редж.
Дірк ще раз протер окуляри та подивився знову.
— А, так, авжеж, — сказав він.
— Не Мадагаскар? — запитав Річард. — Я був там…
— Справді? — спитав Редж. — Одне з найкрасивіших і найдивовижніших місць на Землі, а ще там безліч найстрашніших… спокус для мене. Але ні.
Його голос трохи тремтів, і він кашлянув.
— Ні, — продовжив він. — Мадагаскар має бути… дайте зорієнтуватися… де сонце? Так. Десь там. На заході. Мадагаскар приблизно в п'ятистах милях на захід звідси. А десь по дорозі до нього острів Реюньйон.
— Гм, як же ж воно називається? — раптом сказав Дірк, постукавши кісточками пальців по дереву та налякавши цим ящірку. — Звідси та марка, емм… Маврикій.
— Марка? — запитав Редж.
— Так, ви маєте знати, — сказав Дірк, — дуже знаменита поштова марка. Нічого про неї не пам'ятаю, але вона звідси. З Маврикія. Він знаменитий своєю незвичайною поштовою маркою, такою коричневою та брудною, за неї можна купити Блейнхеймський палац. А може я мав на увазі Британську Гайану?