Річард подивився на нього з легким шоком. Він знав, що професор завжди мав схильність до раптових і непередбачуваних змін настрою, але зараз було таке враження, ніби його миттєво залишила теплота. Тепер у нього був такий самий розсіяний вигляд, який він мав коли Річард прийшов до нього цього вечора, ніби абсолютно несподівано. Редж, напевно, відчув збентеження Річарда та швидко усміхнувся.
— Мій любий друже! — сказав він. — Мій любий друже! Мій любий, любий друже! Про що я казав?
— Емм… ви казали «Мій любий друже».
— Так, але я відчуваю певність, що це була лише прелюдія до чогось. Щось на кшталт короткої токати на тему того, яка ви чудова людина, перш ніж звернутися до основної теми, природу якої я наразі забув. У вас немає припущень щодо того, про що я хотів вам сказати?
— Ні.
— О. Що ж, напевно, це має мені лестити. Якщо б усі знали, про що я маю сказати, то який був би тоді сенс мені це казати? А як там справи з горщиком нашої юної гості?
А горщик уже дійшов до Воткіна, який заявив, що він експерт не з посуду, який виробляли древні, щоб було з чого пити, а лише з того, про що вони писали. Він сказав, що це Колі має знання та досвід, яким усі вони мають вклонитися, і спробував віддати горщик йому.
— Я сказав, — повторив він, — що це вашим знанням і досвіду ми маємо вклонитися. Ради бога, приберіть руки від вух і подивіться вже на цю штуку!
Лагідно, але рішуче він відтягнув руки Колі від вух, знову пояснив йому ситуацію та вручив йому горщик.
Колі швидко, але професійно оглянув посудину.
— Так, — сказав він, — приблизно двісті років, як на мене. Дуже груба робота. Дуже грубий зразок свого виду. Абсолютно не має цінності, звісно.
Безапеляційно відклавши його, він подивився на стару галерею для музикантів так, ніби вона його чимось розсердила.
На Сару це вплинуло миттєво. Уже й без того засмучена, тепер вона остаточно занепала духом. Вона прикусила губу та відхилилася на спинку стільця, знову почуваючи себе дитиною, якій тут не місце. Її батько суворо подивився на неї, щоб вона поводилася як слід, а потім знову попросив вибачити його за неї.
— Щодо Букстегуде, — квапливо продовжив він. — Так, старий добрий Букстегуде. Подивимось, що можна зробити. Скажіть-но мені…
— Юна пані, — перебив хрипкий від подиву голос, — ви чарівниця та чаклунка дивовижної сили!
Усі подивилися на Реджа, старого хвалька. Він тримав у руках горщик і дивився на нього з шаленим захватом. Він повільно перевів погляд на дівчинку, ніби вперше оцінивши силу страшного ворога.
— Я вклоняюся вам, — прошепотів він. — Хоч я й не гідний розмовляти в присутності такої володарки, як ви, я прошу дозволу привітати вас з одним з найкращих проявів магії, яким я мав честь бути свідком!
Сара дивилася на нього широко розкритими очима.
— Ви дозволите показати цим людям, що ви зробили? — запитав він.
Вона ледь помітно кивнула, а він різко стукнув об стіл її колись дорогоцінним, але тепер уже повністю дискредитованим горщиком. Той розбився на дві нерівні частини; засохла глина, якою він був обліплений, розсипалася черепками по столу. Одна зі сторін горщика відвалилася, а решта залишилася стояти.
Сара витріщила очі на вкриту плямами та окисом, але досі пізнавану срібну коледжську сільничку, що стояла затиснута всередині залишків горщика.
— Старий дурень, — пробурмотів Колі.
Після того, як вщухли всі прояви зневаги та осуду цього дешевого фокуса (жоден з них не затьмарив благоговіння в очах Сари), Редж повернувся до Річарда та запитав:
— А як щодо вашого друга, що вчився з вами, ви його коли-небудь бачите? Хлопець із дивним східно-європейським ім'ям. Свлад чи якось. Свлад Челлі. Ви його пам'ятаєте?
Річард не відразу зрозумів його.
— Свлад? — спитав він. — О, ви маєте на увазі Дірка. Дірк Челлі. Ні. Я не підтримував з ним контакт. Я стикався з ним кілька разів на вулиці, ото й усе. Думаю, він час від часу змінює своє ім'я. А чому ви питаєте?
РОЗДІЛ 5
Високо на скелястому виступі Електричний Монах досі сидів на коні, який тихо, без жодної скарги занепадав духом. З-під свого каптура з грубої тканини Монах не кліпаючи вдивлявся в долину, щодо якої він мав проблему, але ця проблема була для Монаха новою й огидною, бо цією проблемою був Сумнів.
Він ніколи не страждав від сумнівів довго, але коли це траплялося, це терзало саму суть його буття.
День був спекотний. Сонце висіло в пустому, затягнутому серпанком небі та палило сіре каміння та жмутки сухої трави. Ніщо не рухалося, навіть Монах. Але дивні речі починали бурлити в його мозку, як це бувало кожного разу, коли один з пакетів даних, проходячи крізь буфер, потрапляв не за тією адресою.
Але потім Монах почав вірити. Спочатку уривчасто та нервово, а потім зі сліпучим білим полум'ям такої віри, що спопелила всі його попередні вірування, в тому числі й цю дурню про рожевість долини; тепер він вірив у те, що внизу, в долині, приблизно за милю від того місця, де був він, незабаром відчиняться загадкові двері до дивного та далекого світу. Двері, крізь які він зможе пройти. Вражаюча ідея!
Втім, найвражаючим у ній було те, що цього разу він не помилявся.
Кінь відчув, що щось відбувається. Він нашорошив вуха та злегка трухнув головою. Дивлячись так довго на одне й те саме каміння, він впав у подобу трансу та був уже на межі того, щоб і самому повірити, що це каміння рожеве. Він трухнув головою трохи сильніше.
Монах легко смикнув за віжки, вдарив п'ятами, і вони вирушили, обережно обираючи дорогу кам'янистим схилом.
Шлях був складний. Здебільшого схил був укритий сланцем, на якому подекуди чіплялися за своє непевне існування коричнево-зелені рослини. Монах дивився на них без жодної тіні сорому. Тепер він був старшим і розумнішим Монахом, усі дитячи вигадки залишилися позаду. Рожеві долини, столи-гермафродіти — всі вони були природними стадіями, які мав пройти кожний, хто обрав шлях до істинної просвіти.
Сонце сильно пекло їх. Монах витер з обличчя пил з потом і зупинився, нахилившись уперед, на шию коня. Крізь мерехтіння розпеченого повітря він подивився на велику кам'яну брилу, що стояла на дні долини. Монах вважав, а точніше пристрасно вірив усім своїм єством, що саме там, за цією брилою, мають виникнути двері. Він спробував сфокусуватися краще, але дрібні деталі розпливалися в потоках гарячого повітря.
Відкинувшись знову назад, він хотів був штовхнути свого коня, щоб той ішов далі, але раптом помітив дещо досить дивне.
На плоскій скелі поблизу (взагалі-то, вона була так близько, що Монах здивувався, що не помічав її раніше) був великий малюнок. Зображення було грубе, хоча й не позбавлене певної елегантності ліній. Воно здавалося дуже старим; можливо, навіть дуже-дуже старим. Фарба вицвіла, подекуди облупилася, і було важко зрозуміти, чим саме було це зображення. Монах наблизився до картини. Схоже, це була примітивна сцена полювання.
Кілька пурпурових істот з багатьма кінцівками безсумнівно були первинними мисливцями. Вони мали грубі списи й переслідували велику істоту з рогами й панциром, яка, схоже, вже була поранена. Барви були такі вицвілі, ніби їх взагалі не було. Взагалі-то, чітко було видно лише фарбу зубів мисливців, вони сяяли білістю, блиск якої не потьмянів упродовж тисячоліть.
Навіть зуби самого Монаха не були такі білі, хоча він почистив їх цього ранку.
Раніше Монах уже бачив такі малюнки, але тільки на телевізійних зображеннях, а в реальному житті — ніколи. Їх зазвичай знаходили в печерах, де був захист від погоди, бо інакше вони не могли зберегтися.
Монах оглянув уважніше безпосереднє оточення кам'яної стіни та побачив, що хоча це була не печера, малюнки були захищені від дощів і вітру великою брилою, що висіла над ними. Втім, дивно, що малюнки досі цілі. А ще дивнішим було те, що їх досі ніхто не знаходив. Усі такі печерні малюнки були знаменитими, відомими зображеннями, але цей він ніколи не бачив.
Можливо, він зробив драматичне та історичне відкриття. Можливо, якщо він повернеться до міста та повідомить про це відкриття, то його запросять повернутися, дадуть-таки нову материнську плату та дозволять вірити… вірити… у що вірити? Він завмер, кліпнув очима та похитав головою, щоб позбавитися тимчасової системної помилки.