Він опанував себе.
Він вірив у двері. Він мусить знайти ці двері. Ці двері були шляхом до… до…
Ці Двері були Шляхом.
Добре.
Великі літери завжди були найкращим способом дати раду незрозумілим речам.
Він різко розвернув голову коня та погнав його вниз. За кілька хвилин складних маневрів вони досягли дна долини, і він на мить збентежився, виявивши, що тонкий верхній шар пилу на коричневій землі дійсно мав блідий рожево-бежевий відтінок, особливо на берегах повільного поточку мулу (це все, що залишалося в сезон спеки від ріки, яка текла долиною, коли наставали дощі). Він спішився та нахилився, взяв жменю рожевого пилу та дозволив йому висипатися поміж пальцями. Пил був дуже тонкий, м'який і приємний на дотик. Він був такого самого кольору, як його шкіра, можливо трохи блідіший.
Кінь дивився на нього. Монах збагнув — можливо, дещо запізно — що кінь, напевно, потерпає від спраги. Він і сам потерпав від спраги, але намагався не думати про це. Він відстебнув флягу з водою від сідла. Та була жалюгідно легкою. Відкрутивши кришку, він зробив один великий ковток. Потім налив трохи води собі в жменю та запропонував коневі, який випив її жадно та швидко.
Кінь знову подивився на нього.
Монах сумно похитав головою, закрив флягу та сховав її.
Тією маленькою часткою свого розуму, де він зберігав факти та логіку, він розумів, що води надовго не вистачить, а без неї довго не житимуть і вони. Єдиним, завдяки чому він досі міг рухатися далі, була його Віра, яка наразі була Вірою в Двері.
Він обтрусив зі свого старого одягу рожевий пил, а потім випростався та подивився на кам'яну брилу, до якої залишалися лише кілька сотень метрів. Дивлячись на неї, він відчував легку, зовсім крихітну тривогу. Хоча найбільша частина його розуму твердо наполягала на своїй вічній і непохитній Вірі в то, що за скелею будуть Двері, і ці Двері будуть Шляхом, крихітна частка його мозку — та сама, яка розуміла про флягу з водою — не могла не згадати минулі розчарування й видавала дуже слабке але дуже наполегливе попередження.
Якщо він вирішить не йти і не дивитися на Двері власними очима, він зможе вірити в них вічно. Це стане сенсом усього його життя (якого вже небагато залишилося, — сказала та крихітна частина його мозку, що розуміла про флягу).
А з іншого боку, якщо він піде виказати свою повагу Дверям, а їх там не буде… Що тоді?
Кінь нетерпляче заіржав.
Відповідь, звісно, була дуже проста. Він мав цілу плату з мікросхемами для вирішення саме цієї задачі; взагалі-то, це була основа його функціонування. Він продовжуватиме вірити, попри всі наявні факти, бо в чому, як не в цьому, полягає сенс Віри?
Там усе одно будуть Двері, навіть якщо не буде дверей.
Він опанував себе. Там у будь-якому випадку будуть Двері, і він мусить іти до них, бо Двері — це Шлях.
Він не став сідати верхи, а повів коня за собою. Дорога до Шляху не довга, і він має з'явитися перед Дверима смиренним.
Він ішов, мужньо розвівши плечі, з урочистою повільністю. Він наблизився до скелі. Він дійшов до неї. Він повернув за неї. Він подивився.
Там були Двері.
Треба зауважити, що коня це неабияк здивувало.
Монах упав на коліна, відчуваючи благоговіння та збентеження. Він так добре морально приготувався до розчарування, яке було його звичною долею (хоча він сам ніколи б цього не визнав), що був абсолютно неготовий до цього. Він дивився на Двері зі щирою системною помилкою.
Це були такі двері, яких він досі ніколи не бачив. Усі відомі йому двері були великими, посиленими сталлю, щоб оберігати всі ті відеомагнітофони та посудомийки, що були за ними, а ще й Електричних Монахів, що були потрібні, щоб вірити в усе те.
А ці двері були прості, дерев'яні та маленькі, розміром приблизно як він. Двері розміром з Монаха, пофарбовані в біле, з єдиною, трохи ушкодженою латунною ручкою, що була на одному з країв. Вони були прямо в скелі, без жодного пояснення свого походження та призначення.
Не розуміючи, звідки в нього така зухвалість, бідолашний переляканий Монах підвівся на тремтячі ноги та нервово пішов до дверей, ведучи за собою коня. Він підійшов до них і доторкнувся. Те, що при цьому не спрацювала жодна сигналізація, налякало його так сильно, що він аж відстрибнув. Він ще раз доторкнувся до них, цього разу рішучіше.
Він дозволив руці повільно спуститися до ручки… Знову жодного сигналу тривоги. Він зачекав, щоб переконатися, а потім дуже обережно повернув ручку. Він відчув, як спрацював механізм. Він затамував подих… Нічого. Він потягнув двері до себе, і вони легко відчинилися. Він зазирнув усередину, але після пустельного сонця там було так темно, що він не зміг нічого побачити. Зрештою, мало не помираючи від подиву, він зайшов, тягнучи за собою й коня.
Кілька хвилин по тому чоловік, що сидів, прихований сусідньою скелею, припинив втирати пил у своє обличчя, підвівся, розім'яв руки та ноги й пішов назад до дверей, обтрушуючи на ходу свій одяг.
РОЗДІЛ 6
В оазі Ксанаду зеленій
Палац поставив Кубла Хан.[4]
Читець, вочевидь, належав до тих людей, що вважали, ніби серйозність і величність поеми найкраще передаються, якщо виголошувати її дурним голосом. Він ширяв і кидався на слова зверху, доки не здавалося, що вони ховаються або тікають від нього.
Там води Альф струмить священні
Через печери нескінченні
В підземний океан.
Річард розслабився, відкинувшись на спинку стільця. Ці слова були йому дуже добре знайомі, бо їх не міг не знати жоден випускник Коледжу святого Цедда.
До зв'язку Колріджа з Коледжем тут ставилися дуже серйозно, навіть попри добре відому схильність цього митця до певних фармацевтичних препаратів, саме під впливом яких цей його найкращий твір і був складений уві сні.
Повний рукопис зберігався в сховищі коледжської бібліотеки, і саме з нього читали цю поему з регулярної нагоди Вечері Колріджа.
Оперезали мури, вежі й шпилі
Землі чотири на чотири милі.
Там від буяння пишного садів
Лилися всюди аромати ніжні,
Між ясно-смарагдових берегів
В'юнилися поточки свіжі.
Були ліси одвічні, наче гори,
І сонячні галявини прозорі.
Річарду стало цікаво, чи довго це триватиме. Він глянув убік, на свого колишнього декана, стурбований непохитною цілеспрямованістю його пози. Спочатку монотонний голос дратував його, але трохи згодом почав натомість заколисувати, і Річард дивився на те, як струмінь воску стікає з краю свічки, яка вже ледь горіла, відкидаючи мерехтливе світло на недоїдки вечері.
Та зелень пагорба розрізала щілина —
Кедрова тінь безодню там хова!
Свята, чарівна й дика це містина
І жінка, як прийде нічна година,
Тут за коханцем-демоном рида!
Невелика кількість червоного вина, яку він собі дозволив під час вечері, розтікалася теплом по його венах, і незабаром його власні думки почали блукати, а спровоковані попереднім питанням Реджа вони звернулися до того, що трапилося з його колишнім… чи доречне в цьому випадку слово «друг»? Той був радше схожий на послідовність екстраординарних подій, аніж на людину. Сама ідея наявності в нього друзів здавалася не те щоб малоймовірною, а радше чимось несумісним, як ідея про те, що Суецька Криза вийде до булочної.
Свлад Челлі. Загально відомий як Дірк, хоча «загально» — слово, знов-таки, не дуже доречне. Про нього знали, звісно; з ним намагалися зустрітися, про нього було багато розмов, все це правда. Але «загально відомий»? Хіба що в такому самому сенсі, в якому може бути відомий нещасний випадок на автобані — усі сповільнюються, щоб краще роздивитися, але надто близько до полум'я ніхто не наближається.