Після закінчення навчання Вайсберг працював на різних роботах, зокрема був асистентом викладача Берлінської політехніки професора Вестфола. Пізніше працював для аргентинського уряду як технічний експерт. Аргентина інтенсивно закуповувала німецьке промислове обладнання, і Вайсбергу доводилося мандрувати по Саару і Руру, щоб наглядати за якістю товару, що дало йому великий досвід управління заводським виробництвом.
1931 року він отримав запрошення від Українського фізико-технічного інституту (УФТІ) у Харкові на постійне місце проживання та переїхав до Радянського Союзу. Ми зустрілися в Берліні за кілька тижнів до його від’їзду в Росію через спільного друга Є. Я знав її з раннього дитинства, і ми завжди були близькими друзями. Вона сказала, що збирається заміж за Алекса і що він має дивовижний характер.
Спершу Алекс справив на мене враження успішного й компанійського бізнесмена, кругловидого, із заокругленими жестами, великого любителя розповідати смішні історії й кумедно ласого до солодощів — навколо були розставлені невеличкі таці з шоколадом, і він весь час пожадливо їв його, розсіяно набираючи повні жмені. Я не зрозумів, що ж такого дивовижного Є. знайшла в його характері, доки решта гостей не розійшлися і ми не почали дискусію про деякі нюанси марксистської теорії. Тоді очі Алекса звузилися, погляд став пронизливим, будь-які сліди гумору залишили його і він, так би мовити, діалектично зробив з мене відбивну котлету. У нього була чітка, дошкульна й безжальна манера сперечатися, і, не задовольняючись після нокаутування опонента, він продовжував гемселити його.
Через якийсь час він знову ставав життєрадісним і компанійським.
Я тоді вже був комуністом за переконаннями і саме збирався прийняти рішення про вступ до партії. Ми зустрічалися кілька разів у Берліні. Потім Алекс поїхав, а згодом і Є. приєдналася до нього в Харкові, де вони одружилися. Ми час від часу листувалися. Роком пізніше через свою партійну діяльність я втратив роботу і вирішив емігрувати до Радянського Союзу. Моїм першим і останнім прихистком у цій країні був Харків, де я зупинявся в помешканні Вайсберга. Це була маленька, але за російськими стандартами шикарна квартира поруч з інститутом.
Український фізико-технічний інститут — одна з найбільших і найкраще обладнаних експериментальних лабораторій у Європі. Під час мого перебування в Алекса і його дружини я зустрічався з більшістю вчених, які з’являються в цій книзі як драматичні персонажі. Серед них був Лейпунський, начальник відділу ядерної фізики, і Ландау, вундеркінд радянської фізики, — сьогодні обидва, мабуть, відіграють провідну роль у створенні російської атомної бомби. До речі, пригадую довгу дискусію з Ландау, який із великим переконанням доводив, що праці філософів від початку часів і аж до Маркса, за винятком Маркса, не варті паперу, на якому надруковані. Також часом ми грали в покер з професором Шубниковим, милим і добрим педантичним ученим, який пізніше свідчив, що Алекс намагався завербувати його для гестапо, від чого Шубников зміг відмовитися лише тому, що іще з 1924 року працював на німецьку шпигунську організацію. Нашими сусідами й найближчими друзями були Мартін і Барбара Руемани. Пізніше Барбара, коли я попросив її допомогти Алексу, заявила, нібито завжди знала, що він контрреволюціонер-саботажник. Кожен член цього веселого гурту вчених, що зазвичай збиралися надвечір пограти в карти та випити чаю, після арешту Алекса стали одностайно звинувачувати його. Вони не були ані боягузами, ані підступними чи ницими людьми. Вони мали підкоритися системі або ж розділити долю людини, яку звинувачували.
Незважаючи на це, майже всі вони, включаючи Ландау, Лейпунського та Шубникова, були арештовані на пізнішій стадії «чистки» і підписали звичні фантастичні зізнання. Приблизно половину з них згодом звільнили, і вони повернулися на роботу наприкінці «чистки» у 1939 році.
Я поїхав з Росії восени 1933 року. Впродовж наступних трьох років Алекс тяжко й успішно працював. Разом з іншими він створив і редагував «Радянський фізичний журнал». 1933 року йому було доручено керувати будівництвом великого експериментального заводу, який згодом, після закінчення будівництва, він же мав і очолити.