Пастка
Була неділя 24 січня 1937 року. Я збирався відпочити після тяжкої, виснажливої подорожі. Зненацька задзвенів телефон, і я почув незнайомий голос:
— Не повторюйте жодного мого слова. Я з НКВС. Прийдіть до нас об одинадцятій. Запитаєте внизу про кімнату 222. Перепустка буде готова.
Рука моя тремтіла, коли я клав слухавку. З початку розладу в інституті, а особливо після арешту моєї дружини, я почав відчувати, що навколо моєї шиї все дужче й дужче затягується зашморг. Перед цим я ніколи не мав прямих контактів з ДПУ, принаймні у зв’язку з моїми власними справами. Тепер же я перетнув невидиму межу. Напруженість та непевність декількох минулих місяців позначилася на моїх нервах, і коли я рушив у дорогу, думки мої плутались, і я був до глибини душі стривожений.
Резиденція харківського ДПУ знаходилась лише за декілька хвилин ходу. Це велика, солідна будівля з фронтонами, що виходили на три вулиці. Всередині будинок виявився дуже добре облаштованим та умебльованим. У всіх містах Радянського Союзу Народний комісаріат внутрішніх справ займав найкращі будинки, у той час як важливі економічні та культурні установи тіснилися в набагато скромніших приміщеннях.
Я ввійшов і звернувся до вартового, який направив мене до бюро перепусток, де я, назвавши своє ім’я, отримав перепустку, що вже на мене чекала. Вартовий, підозріло оглянувши мене й перепустку, дозволив увійти всередину будинку. Кабінет 222 містився на другому поверсі. Я постукав. Коли пролунало «увійдіть», відчинив двері й потрапив до продовгуватої, добре обставленої кімнати. Біля вікна стіл, декілька стільців та шафи з паперами. Це була справжня контора. За столом спиною до вікна сидів чоловік у цивільному одязі.
Голосно й якось ґречно він запропонував мені сісти.
Приглядаюся до свого співрозмовника. Він підвівся й узяв з найближчої шафи течку з паперами. Середнього зросту, брюнет, він справляв враження не начальника, а підлеглого, який тримає свої папери в ідеальному порядку. Той чоловік — подумалось — напевно не є садистом, і не є також старим революціонером, який потрапив до ДПУ з ідейних міркувань — аби винищувати ворогів революції.
Мені досить часто доводилося зустрічати в радянських установах на керівних посадах вихідців з ДПУ. Їх одразу впізнаєш по поведінці.
Вони вважають себе набагато значнішими за рядових членів партії, почуваються керівниками країни й одразу дають це відчути. Я добре знав цей тип людей. Це люди з грубими обличчями та великими руками. Люди, яких влада посилала туди, де була безжальна робота. Вони рідко берегли себе, а тим паче інших. Походження були переважно пролетарського або селянського, але видавали накази своїм колишнім колегам-робітникам таким тоном, на який були неспроможні буржуазні директори заводів. Користувалися безліччю привілеїв, і їхнє матеріальне становище являло собою разючий контраст із життям простих робітників навколо них. Але вони були твердо переконані, що так і треба.
Чоловік, який сидів навпроти мене, не належав до тих людей.
Був то канцелярський писарчук — про його підлегле становище свідчили всі його рухи. Було видно, що він виконував свої обов’язки, слухався начальства й не проявляв ніякої ініціативи. Пізніше, після мого арешту, він протягом перших двох місяців був моїм слідчим.
Звали його Полевецький. Оглядаючись назад, мушу визнати, що він був кращим серед своїх колег. Але тоді, коли я ще був на волі, при перших із ним розмовах він видавався мені вихідцем із пекла.
Почалася розмова:
— Вже повернулися з відрядження? — почав він.
— Так. Позавчора.
— Що ви робили в Москві?
— Вирішував інститутські справи в Наркоматі важкої промисловості.
— А в Ленінграді?
— Замовив електродвигуни та електричний кабель.
— І це все?
— Ні. Я мав також деякі приватні справи.
— Це дуже загально. Ви маєте звикнути до того, що ми вимагаємо від Вас докладних зізнань. Що робили в Москві та Ленінграді?
— Гаразд. Я був у військовій прокуратурі та НКВС у справі арешту моєї колишньої дружини.
— Ваша дружина заарештована як ворог народу за звинуваченням у державній зраді. Ваші клопоти про неї є не що інше, як підтримка ворога народу.