— Я переконаний, що вона невинувата.
— Ви стверджуєте, що ми заарештовуємо безвинних?
— Я того не стверджую, але знаю, що в цьому конкретному випадку трапилася помилка й хочу допомогти НКВС її виправити.
— Не потрібна нам ваша допомога. Наше слідство й без неї дійде правди. Але сьогодні ми маємо намір займатися не вашою дружиною, а Вами. Викладіть свою автобіографію.
Свою автобіографію на вимоги різного начальства мені доводилось писати безліч разів: при прийомі на роботу до інституту, при вступі до профспілки, при переведенні до російської комуністичної партії і за багатьох інших обставин. Ці життєписи зберігалися в теках таємних відділів тих організацій, тобто в розпорядженні органів НКВС. Їх копії, певно, лежали в теці, до якої Полевецький час від часу заглядав. Але я зробив вигляд, що нічого про це не знаю. Мені, як іноземцеві, краще було вдавати з себе зовсім необізнаного у справах таємного апарату. Отже я слухняно продиктував Полевецькому коротку історію свого професійного та політичного життя. Ймовірно, Полевецький сподівався віднайти якісь відміності між тим, що я йому продиктую, і тим, що є в копіях, які він отримав від спецсекторів різних установ. Але то були марні сподівання. Радянські люди мають велику віру у всевладдя та всезнайство ДПУ й тому ніколи не роблять спроб давати неправдиву інформацію. Вони звичайно повідомляють найдрібніші деталі, котрі, на їхню думку, можуть цікавити власті. А давши раз відомості про своє життя, хай навіть і з відхиленням від правди, вони вже ніколи їх не змінюють. Напевне, агенти ДПУ в інституті дали опис мого характеру. Вони добре знали, що я ніколи не дам розбіжних автобіографій, хоч би навіть і мав що приховувати. Тому мені важко було збагнути мету завдання Полевецького. Не зрозумів я й того, навіщо мене викликано до ДПУ.
Я мав три роки для вивчення техніки ДПУ щодо приготувань арештів. Тепер же, озираючись назад, я розумію мету викликів до ДПУ та сенс їхніх допитів перед арештом.
Полевецький записував десь із півгодини. Потім поставив декілька несуттєвих запитань, що торкались мого життя за кордоном і, нарешті, дійшов до питання, яке, як це я по трьох роках ясно зрозумів, було єдиною причиною мого виклику — моя відповідь на те питання могла уможливити органам НКВС зібрати і скомпонувати матеріал, що послугував би підставою для мого арешту.
— Чи маєте друзів або знайомих, репресованих радянською владою?
— Я вам уже доповів, що моя дружина заарештована.
— А опріч того?
— Не знаю, кого вважати друзями.
— Це люди, яких Ви добре знаєте й з якими підтримуєте стосунки.
— Я знаю в Радянському Союзі дуже багато людей. У зв’язку з роботою знаю декількох відповідальних осіб у радянському апараті.
Як Вам відомо, декотрі з них останнім часом були заарештовані як вороги народу.
— Назвіть тих, кого знаєте.
— П’ятаков, Бухарін, Ратайчик, Пушин, Норкін та інші. Не можу ж я пригадати всіх, з ким зустрічався в різних установах, і я не міг мати щонайменшої гадки про те, що вони виношують контрреволюційні ідеї. Для мене вони були просто начальниками.
— Згадайте тих, з ким мали особисті стосунки.
— Ніхто з моїх близьких друзів не був заарештований.
— Цього не може бути. Ви мусите назвати принаймні декілька прізвищ. Ми знаємо, що ви мали особисті стосунки з ворогами народу. Назвіть їх.
— Знав, зрештою, побіжно кількох іноземців та колишніх іноземців, котрі були заарештовані.
— Хто вони?
— Ганс Штралер, Карол Негер, Лусі Геман, Ервін Андерс. Останнього знав дещо ближче за інших.
Я назвав таким чином ім’я людини, яка мала стати для мене дуже небезпечною. ДПУ послідовно застосовуватиме до неї всілякі засоби тиску, що звичайно вживає непідконтрольна секретна поліція, щоб домогтися зізнань, у яких би вона звинуватила мене як контрреволюціонера, й тим самим дала потрібні формальні підстави для мого арешту.
Полевецький записав імена й задав мені одне чи два питання про те, де й коли вони були заарештовані й чому, та як я про те довідався й так далі. Він з великою старанністю записав мої відповіді й тоді дав підписати протокол. Нарешті підвівся й запропонував мені піти слідом за ним.
Коли ми вийшли з кімнати, він замкнув її на ключ.
— Чекайте в коридорі, доки я повернусь. Я пішов до начальника.