— Товаришу капітане, це звинувачуваний Вайсберг.
Капітан повернувся до мене лицем і приязно усміхнувся. Це був невеликий стрункий чоловік з розумними очима, інтелігентним обличчям та досить граціозними рухами. В його роті виблискували два золоті зуби. Судячи з вигляду, він був євреєм. Я забув його ім’я, але звучало воно якось на зразок Азак. Тож будемо називати його саме цим іменем.
— Радий Вас бачити, Олександре Семеновичу, — сказав він. — Ви наш давній знайомий.
— Це новина для мене, товаришу капітане, — відповів я й зауважив, що він не зробив ніякого заперечення стосовно вживання мною слова «товариш».
— Так, я знаю, що ви мене не знаєте, Олександре Семеновичу, але ж я знаю вас дуже добре. Займаюсь вами віддавна, а от тепер був змушений запросити вас до себе.
— Не розумію, чим заслужив на таку увагу.
Він посміхнувся знову, але цього разу дещо саркастично.
— Слухайте, Олександре Семеновичу, ви розумна людина й можете нам дуже допомогти.
— Не уявляю, яким чином.
— Це дуже просто: ви зробите для нас те, що досі робили для інших.
— Товаришу капітане, три години я намагався довести громадянинові слідчому, що я уявлення не маю про все те, що він говорить.
Може, ви нарешті скажете мені, у чому мене звинувачуєте. Я тоді зможу вам відповісти й розвіяти ваші підозри.
— Йдеться не про підозри. Ми знаємо про вашу диверсійну роботу все від початку до кінця.
— У такому разі дайте мені докази моєї провини.
— Ви їх отримаєте відразу, як тільки будете заарештовані. Але ми не маємо бажання вас заарештовувати. Ідіть до нас на службу, і всі ваші злочини проти нас будуть забуті, й перед вами відкриється шлях до великої кар’єри. Ваше матеріальне становище значно поліпшиться.
— Я не потребую поліпшення мого матеріального становища.
Я всім задоволений. Я люблю свою роботу й не маю бажання її змінювати. Але ось уже майже рік я є об’єктом підступних нападів, що їх організовують ваші люди.
— Ми не будемо вести розмову про вашу роботу зараз. Питання стоїть так: будете чи не будете зізнаватись?
— Але ж і я кажу вам знову: мені немає в чому зізнаватись.
— Ви — ворог народу, Радянського Союзу й радянського уряду.
Ви проводите підпільну роботу на користь іноземної держави.
Я втратив нарешті терпець і схопився на ноги.
— Громадянине капітане, ви не повинні зі мною так розмовляти. Можете мене заарештувати, але доки я на волі, я нікому не дозволю розмовляти зі мною в такому тоні.
Тепер надійшла його черга розізлитися, він теж схопився й закричав:
— Заткнись. Підвищувати голос тут можу тільки я. Пам’ятай, де знаходишся.
Він знову сів, узяв шматок паперу й продовжив уже цілком спокійно:
— З ким з апарату N ви перебували в контакті?
Я уяви не мав про той апарат N і не знаю нічого про нього й зараз. Мені здалося, що це німецька секретна розвідка.
— Я ніколи навіть не чув такої назви.
Капітан запитливо глянув на Полевецького, котрий зробив рух, якого я не забуду до кінця життя. Він розвів руки і глянув на мене з таким виглядом, немов я втратив розум. Мабуть, моя відповідь, що я не знаю свого власного імені, справила б на нього менше враження. Сьогодні, через дванадцять років, уже маючи досвід усіх фаз «великої чистки» і будучи ґрунтовно обізнаним із методами слідства ДПУ, я не можу збагнути оту малу сцену в кабінеті капітана Азака.
У глибині своєї душі обидва ці офіцери ДПУ чудово розуміли, що я не маю нічого спільного з тими звинуваченнями, які вони мені пред’являли, що ніякий я не закордонний агент. Але ж кожен із них у присутності іншого робив вигляд, що сприймає ті звинувачення за справжні й вірить у те, що сам каже. Вони грали один перед одним комедію й вважали, що вона справляє на мене належне враження і що ця гра може схилити мене до фіктивного визнання своєї вини.
Але в цьому вони не мали успіху навіть пізніше, незважаючи на застосування різноманітних засобів тиску впродовж трирічного слідства. Тож як вони могли подумати, що я, будучи вільною людиною, піддамся на їхні вмовляння?