— Олександре Семеновичу, нічого не вийде, доведеться зізнаватись.
— Я не маю що сказати опріч того, що вже сказав.
— Слухайте, ми ще не вирішили, що з вами робити. Ви ж ще й досі не під арештом. Якби ми хоч крихту сумнівались у вашій вині, ми не запросили б вас сюди сьогодні. Ми продовжували б свої спостереження.
— Не можу нічого повідомити.
— Або переходьте на наш бік, або поїдете до білих ведмедів.
Я не дуже розумів, що він має на увазі, але подумав, що це натяк на табори ДПУ на Соловецьких островах у Північному Льодовитому океані, де є багато ведмедів.
— Хочу вам дати ще один шанс. Подумайте над своєю справою й приходьте сюди знову післязавтра. У вас буде можливість подумати. Я певен, що ви збагнете переваги, які надасть вам співпраця з нами. На сьогодні все, — сказав він і повернувся до Полевецького:
— Залагодьте всі формальності з громадянином Вайсбергом.
Ми разом повернулися до кабінету Полевецького, де він зробив ще одну спробу переконати мене, хоч уже й без надії на успіх:
— Подумайте добре над ситуацією, в яку потрапили, і прийміть пропозицію капітана. Він вам бажає добра. Ніхто вам не запропонує кращих умов. Своїм опором ви тільки нашкодите собі. Зверніть на це увагу.
Потім він вручив мені надрукований на друкарській машинці текст. Читаю: «Я, що підписався, попереджений про те, що матеріали допиту є державною таємницею. Я також попереджений про відповідальність за розголошення державної таємниці, яке тягне за собою покарання згідно зі статтею N ув’язненням на 5 років». Я розписався.
— Приходьте післязавтра о першій годині. Дайте вашу перепустку.
Я віддав перепустку, він підписав її й повернув мені.
— Можете йти.
Мені не треба було повторювати сказане двічі. Я вже практично втратив було надію колись полишити цей будинок. Я збіг вниз сходами, віддав перепустку вартовому й опинився на вулиці. Вся ця подія мене глибоко вразила, і я відчув величезне полегшення й радість звіра, що вирвався з клітки. Думка про повторний виклик дещо пригнічувала мене, але, зрештою, я мав сорок вісім годин свободи думати й діяти.
Була вже четверта година, коли я прийшов додому. Двері відчинив мій друг Марсель. Вони з дружиною Оленою та сином жили в моєму помешканні.
— Щось сталося, Алексе? У тебе жахливий вигляд!
— Так, сталося, — відповів я. — Але я не можу сказати, що саме.
— Але чому? Де ти був?
— Я не можу тобі нічого сказати. Дай мені що-небудь попити.
Я пішов на кухню. Там була Олена, й одного її погляду на мене було досить, щоб одразу все зрозуміти.
— Що вони тобі зробили? — запитала вона.
— Мені не вільно про це розповідати. Не питай мене, Оленочко, краще дай що-небудь поїсти.
Поки я їв, думки мої знов крутилися навколо ситуації, що склалася. Очевидно я не зможу довго залишатися в Радянському Союзі.
Але чи дозволять вони мені виїхати? До того ж, без згоди Комінтерну я не можу покинути країну, не наражаючись на звинувачення в тяжкому порушенні партійної дисципліни. Якби навіть я й отримав дозвіл Комінтерну на виїзд, мені буде потрібна ще виїзна віза, а її неможливо отримати без дозволу ДПУ. В моєму випадку питання про візу будуть вирішувати ті самі люди, з якими я щойно мав неприємність спілкуватися.
Але навіщо вони зі мною розмовляли? Що їх спонукало до цього? Навіщо було мене викликати й тим самим застерегти, коли вони повинні були продовжувати стеження, якщо мали мене за ворожого агента? Адже справжні іноземні агенти завжди мають нелегальні зв’язки, завдяки яким коли завгодно можуть втекти.
Можливо, дійсно, маючи мене за контрреволюціонера, вони хотіли перевірити свої підозри шляхом особистого контакту, побачити, як я буду реагувати на звинувачення та чи не спробую втекти.
Звичайно ж, я буду знаходитись під найсуворішим контролем. Тоді, коли вони довідаються, що я маю чисте сумління, може припинять мене переслідувати. Одні й ті ж думки постійно кружляли в моїй голові, і я не міг спокійно їсти. Я встав і пішов до свого кабінету, де приліг на канапу й спробував читати. Почав із газет, але опріч листів від колгоспників, що прославляли Сталіна, та великої кількості статей, у яких йшлося про ворогів народу і закликів до їх знищення, у них нічого не було. З огидою я відкинув газети та взяв до рук том «Війни і миру» Толстого. Оленка якраз читала цю книжку. Сторінка, на якій вона була відкрита, висвітлювала сцену в будинку Ростових між Наталею Ростовою та її кузиною Софією. Незважаючи на нервовий стрес, якого я зазнав, читання трохи мене заспокоїло. Наскільки відмінним життя було в ті часи! Але чи було воно кращим? У всякому разі, між людьми панували відверті, людські стосунки, й тоді не вбачали таємного ворога в кожному сусідові. Ніхто не примушував людей звинувачувати своїх друзів у фіктивних злочинах, аби тільки зберегти власне життя. Але, можливо, ідеальні стосунки, описані великим письменником, були притаманні лише вузькому колу людей, до якого належав і сам Толстой, тобто аристократам? І відносна свобода, яку він описує, грунтувалася на визискуванні та пригніченні селян? Але ж тоді хоч правлячий клас був вільний. А зараз що? Хіба робітники та працююча інтелігенція нашої країни є панівним класом? А чи можна сказати, що вони вільні? Усі вони залякані очікуванням наклепів.