Читаючи далі, я потроху почав забуватись, почуття безпорадності поступово зникло, денні випробування якось відійшли на задній план, і я поринув у світ безсмертних образів Толстого. Нарешті, я заснув.
Був уже вечір, коли я прокинувся. У пам’яті відразу постали події минулого дня, і я знову відчув біль у серці. Зусиллям волі опанував тривогу й почав розмірковувати над своїм становищем. Мені важко було щось вирішити самому, не маючи змоги когось запитати або з кимось порадитись.
Я відчув, що мушу негайно повідомити про те, що трапилось, мого зведеного брата та тещу, які жили в Москві. Але ж я не можу поїхати до них. Моя поїздка сприйметься як спроба втечі, і тоді я буду заарештований. Мої телефони, напевно, прослуховуються, а листи перечитуються. Я також не можу передати листа ким-небудь, оскільки він може потрапити в недобрі руки, і тоді я знов-таки буду заарештований та ще й звинувачений у розголошенні державних таємниць. Зрештою, я вийшов на вулицю й пішов прогулятись невеликим сквериком на території інституту. Була холодна зоряна ніч, і сніг скрипів у мене під ногами. Я сів на лаву, з якої було видно далекі сільські обрії, і дивився, як за декілька кілометрів у полі світив ліхтарями працюючий трактор.
Поки я сидів та думав над тим, що маю робити, в голову мені прийшла гарна думка. Я зголошуся добровольцем до Іспанії. Комінтерн якраз набирає туди людей. Навряд чи ДПУ наважиться перешкодити мені приєднатися до республіканських сил чи звинуватити у втечі. Щоправда, я ніколи не проходив ніякої військової підготовки, але ж був фізично здоровим, а як інженера мене неважко буде навчити користуватись сучасною зброєю. Момент був саме підходящий.
Великі держави прийняли в Лондоні постанову про те, щоб припинити постачання до Іспанії зброї та добровольців, і Комінтерн поспішав надіслати туди якомога більше людей ще до того, як розпочнеться блокада.
Я підвівся й пішов до клубу, де побачив багато колег. Але я був такий безпорадний, що вважав неможливим встрявати в розмови.
Я вслухався в балачки, але мої думки були далеко, і вони знов крутились навколо подій минулого дня. Я пішов додому, щоб прийняти чогось снотворного.
Уранці я поїхав на будівельний майданчик, де енергійно взявся за роботу. Думав про те, що коли все йтиме нормально, то вже через місяць зможу полишити своєму наступникові закінчене будівництво, а сам покину країну. Я ще раз розглянув проект, визначив терміни закінчення будівельних та монтажних робіт, обговорив з бухгалтером потреби в кредитах на перший квартал і запропонував йому терміново підготувати проміжний звіт. Потім я оглянув будівельний майданчик. Ще раз подивився на коксові батареї за річкою, привітав себе з закінченням будівництва житлових приміщень і пішов до кріогенної станції, головна будова якої була вже майже засклена. Станція набула привабливого вигляду. Все вийшло дуже добре.
А перший проект був огидний. Я його не прийняв і, незважаючи на загальний опір, попросив молодого архітектора переробити проект з урахуванням моїх побажань. Перший варіант із великою кількістю малих вікон дуже нагадував текстильну фабрику дев’ятнадцятого століття. Тепер, як це загальновизнано, кріогенна станція стала однією з найкращих промислових споруд на Харківщині. Дивлячись на неї, я щиро радів.
Я пройшовся залою й на хвилинку зупинився біля двох потужних кріогенних установок. Отвір внизу було відчинено, і я бачив, що хтось із лампою був усередині. Я гукнув, і в отворі з’явилася жінка. То була Ганна Миколаївна Сергеєва, запилена й забруднена, в шкіряних штанях та шкіряній куртці. Вигляд її трохи забрудненого обличчя контрастував з гарною зачіскою і красивими руками.