— Невинуватий.
— Диверсії?
— Невинуватий.
— Антирадянська агітація?
— Громадянине слідчий, будь-яку критику можна розглядати як антирадянську агітацію. У такому разі винні всі.
— Чи критикували коли-небудь уряд публічно?
— Так. На інститутських зборах виступав проти проекту закону про заборону абортів. Коли потім закон було прийнято, я не захотів відмовитися від своїх поглядів, як того вимагав від мене партійний секретар Гарбер.
— А в цьому зізнаєтеся?
— Зізнаюсь.
Він лишився задоволеним.
Я намагався полімезувати в протоколах із звинуваченнями НКВС і довести, що вони були безглуздими й суперечливими. Але слідчий до цього не допустив.
— Громадянине слідчий, протягом слідства, яке триває вже майже 30 місяців, я щонайменше 10 разів писав до прокурора і не отримав жодної відповіді. Я не знаю, чи моїм заявам було дано хід.
— Напишіть іще раз, я цим займуся.
— Дайте мені папір.
— Не тут. Унизу в камері.
Після обіду мені дали папір, ручку й спровадили до телефонної будки. Я написав до прокурора. Намагався описати йому всю потворність мого довготермінового перебування у в’язниці. Через тиждень мене прийняв військовий прокурор київського округу. Схоже, що мої аргументи справили на нього враження, бо він пообіцяв розібратися в моїй справі.
— Громадянине прокуроре, вже три роки триває слідство, три роки я знаходжусь в ув’язненні, заслаб від недоїдання. Допоможіть, аби мені вислали гроші з мого ощадного рахунку в Харкові.
— Майте ще трохи терпіння. Уже недовго чекати.
Через кілька днів відчинилася «кормушка». Наглядач простяг мені чисту сорочку і щось зовсім незвикле — краватку.
— Одягніть усе відразу, — звелів він.
Мої колеги оточили мене. Один говорив поперед іншого. Вони були переконані в тому, що я негайно буду звільнений. Ярошенко попросив мене:
— Алексе, якщо вийдеш на волю й тобі дозволять тут залишитися — іди до моєї дружини. Зроби це негайно. Сьогодні або вранці.
— Добре. Чи їй це не зашкодить?
Старий залізничник просив мене, щоб після того, як перетну кордон, я дав знати про нього братові, адвокатові в Здолбунові. Шпиг Вурста мав дядька в Чикаго, добре влаштованого купця чи промисловця на ймення Балабан. Просив мене, щоб я повідомив про його долю. Я всім обіцяв.
Через 10 хвилин прийшов наглядач і спровадив мене спочатку до перукаря, а потім до фотографа. Той сфотографував мене в трьох ракурсах. Потім мені звеліли повернутися до камери.
Прийшов наглядач і відібрав у мене сорочку та краватку. Я навіть не був розчарований. Думав лише про те, навіщо їм була потрібна та елегантна фотокартка. Дійшов висновку, що хтось із-за кордону цікавиться моєю справою й хотіли дати йому доказ, що я ще живий і маю гарний вигляд. Хоч я за час перебування в ув’язненні й втратив 22 кілограми, але був здоровий.
Упродовж наступних двох тижнів нічого не відбулося. Потім відчинилася «кормушка» і стражник гукнув до мене:
— Ось маєте книжку. Можете її читати, але іншим не давайте, це заборонено.
Це була сенсація. Мало не перша книжка через 30 місяців і був це великий роман Толстого «Війна і мир».
Якраз перед арештом я цю книгу перечитував. Як добрий знак я сприйняв те, що зараз вона знову потрапила мені до рук.
Звичайно, ми не дбали про виконання наказу наглядача. Один із нас мав читати книжку вголос. Це було доручено Ярошенкові і він був з того щасливий.
Через декілька днів книжка була прочитана і я захотів її поміняти. Другою книжкою виявилося українське видання «Фауста» Гете, частини перша й друга. Я застеріг Ярошенка:
— Цього ти, мабуть, вже не втнеш.
Більш нічого не треба було казати для того, щоб розпалити його бажання прочитати цю книжку одним духом від початку до кінця.
Це була для нього важка праця, але він з гідністю її виконав. Час від часу я намагався втрутитися, щоб пояснити деякі міфологічні моменти. Але це його ображало, і я припинив свої спроби.
— Дуже гарна книжка, — сказав він, скінчивши читати.
Решта була дуже задоволена з того, що ця книжка скінчилася й можна взяти іншу. Упродовж чотирьох тижнів нам вдалося прочитати 10 книжок. Потім нам почали повторно давати вже прочитані книжки. Очевидно, вибір був обмежений, а каталогу не було.