Богуцький мене перебував:
— Кажи 60 000, і то лише частина суми, яку він отримував від держави.
Я був вражений і, правду кажучи, був певен того, що він перебільшив. Богуцький був закоренілим пуританином. У двадцятих роках, через десять років після революції, йому прийшло в голову реквізувати в людей меблі, які вони отримали під час революції в процесі конфіскації майна буржуазії та поміщиків. Тими меблями свого часу сільради й міськради наділяли заслужених партійців, робітників, червоноармійців та службовців. Формально ті речі лишалися власністю держави. Але ніхто про них не дбав, давно вже всі забули про цю справу і мали ті меблі за свої. Богуцькому прийшла думка, аби все те реквізувати й створити фонд допомоги дітям. Він зміг добитися необхідних партійних і урядових ухвал. Було оголошено, щоб власники або повернули меблі, або заплатили за них гроші. Всі вчинили завзятий опір, особливо правляча верхівка, і Богуцький нажив собі багато ворогів. Але на той час це ще не було для нього небезпекою.
Мені здалося, що цей поборник революційної справедливості й ненависник розкоші перебільшує, але наступна розмова з башкиром переконала мене в тому, що Богуцький не перебільшував. Існував, наприклад, спеціальний фонд з благородною назвою «Фонд культурного розвитку працівників». Як мені розповів башкир, із коштів цього фонду покривалися витрати на утримання дач провідних людей режиму. Залежно від рангу привілейованого, дача була більш чи менш розкішною, обставлена багатше й красивіше, мала більше служб за рахунок держави і тому подібне. Башкир розповідав мені про те без слова критики і був навіть здивований, коли я обурився.
Він вважав, що так і мало бути й твердо вірував у те, що соціалізм має привілейовувати верхній прошарок за рахунок народних мас, що жили в злиднях. З ним неможливо було сперечатися на цю тему.
Позиція нової радянської демократії була мені зовсім чужою. Вони говорили про соціалізм, але їхні погляди не мали нічого спільного з соціалізмом. Я перестав із ним сперечатися. Вся його ідеологія була мені чужою і він справляв на мене трохи диявольське враження.
Довге голодування дуже мене ослабило, я був у розпачі. До цієї пори мені чудом вдавалося зберегти здоров’я, а тепер напередодні звільнення сили зовсім мене полишили. Я почав кашляти. Неодноразово звертався до Наркома, але мені не відповідали. Не мав я й слідчого, до якого міг би звернутися. Тоді я вдався до крайнього засобу й написав листа до начальника в’язниці приблизно такого змісту: «Я пишу Вам листа з проханням викликати мене на допит. Моє перебування в ув’язненні під слідством триває вже три роки. Я не маю в країні ніяких родичів, котрі могли б надати мені необхідні 50 карбованців щомісяця. Я неодноразово просив дозволу отримати необхідні кошти з харківської ощадної каси. На всі мої подання я не отримав жодної відповіді. Якщо й цей лист залишиться без відповіді, я буду змушений через три дні розпочати голодування».
Того самого вечора прийшов начальник.
— Я надав ходу вашому листу. Маю сподівання, що будете викликані на допит, але це від мене не залежить. Я не раджу вам починати голодування. Це можуть зрозуміти як антирадянську демонстрацію.
— Я вже просто не маю сил, щоб довше чекати. Тутешніх харчів вистачає лише тим, хто має внутрішні резерви. Посудіть самі, громадянине начальнику, якщо хтось сидить роками в ув’язненні й не має грошей, аби щось купити собі в «лавочці», повинен марно загинути.
— Ви отримаєте відповідь, але нічого не вимагайте таким засобом, як голодування.
— Я ж не вимагаю ніяких привілеїв. Я знаходжуся в становищі гіршому, ніж інші, бо в мене немає тут родичів. Чи повинен я з цієї причини гинути з голоду?
Начальник вийшов. О 2.30 ночі мене було викликано на допит.
Наглядач провів мене через подвір’я, коридори, сходові клітки до дуже елегантно обставленого фойє. Під стінами стояли шкіряні крісла.
Підлогу покривав важкий килим. До кабінету вели оббиті шкірою двері. Той великий хол нагадував зали великих трестів чи банків на Заході. Усередині, під однією із стін, знаходилася ніби готельна адміністрація. Стояв там молодий чекіст й обслуговував телефонні апарати. Перед собою він мав пульт з різними перемикачами. Коли над дверима то тут, то там виблискували сигнальні лампочки, він висилав солдата. Мені було велено сісти в шкіряне крісло й зачекати хвилину. Потім через оббиті шкірою двері мене завели до одного з кабінетів. Кабінет був яскраво освітлений і всередині красиво вмебльований. За столом під лівою стіною сидів один з найвищих офіцерів НКВС. У петлицях він мав три ромби. Поруч нього стояв високий, ясноволосий молодий капітан, котрий чемно запросив мене зайняти місце в шкіряному кріслі, яке стояло біля протилежної стіни. Обидва, схоже, переглядали мою справу, зрештою комісар запитав: