Через дві години мене відіслали до камери, в якій сидів чоловік років 30. Був це службовець Народного комісаріату зовнішньої торгівлі. Я був так зайнятий своєю справою, що навіть не запитав, за що він сидить. Він сказав мені, що в одній із сусідніх камер сидить маршал Єгоров.
Наступного дня мене знову було викликано на допит. Слідчий написав великий заключний протокол. Він не був, як звичайно, витриманий у формі запитань та відповідей, а мав вигляд опису мого слідства. Коли дійшло до звинувачення в шпигунстві, я хотів пояснити слідчому, яким абсурдним є це звинувачення і якою невинною є вся справа з кресленнями. Але він не дав мені нічого сказати.
— Чи не маєте ви нас за ідіотів? Чи гадаєте, що ймемо віри звинуваченням у шпигунстві? Що з вас був би за шпиг? Ми вивчили ваш характер. Ви зовсім не схожі на шпига.
— Чому в такому разі мене не звільняєте?
— Не все одразу. Ми повинні залагодити деякі формальності.
— Громадянине слідчий, я маю враження, що ви готуєте моє звільнення. Я зможу залишитися деякий час тут, чи ви мене одразу депортуєте, як це було з моєю дружиною?
Він не хотів відповідати, але, зрештою, сказав:
— Не клопочіться про те, що має вирішити Народний комісар.
До того ж, ви не один на світі, тут досить є таких, як ви.
— Чи зможу я отримати свої гроші? Я не хочу померти з голоду до того, як мене звільнять.
— Ми подивимося, що можна зробити. Грошей ви, можливо, й не отримаєте, зате будете поміщені в камеру, де можна добре попоїсти.
Я ніколи раніше не чув, щоб були превілейовані камери, і в його обіцянку не повірив. Я підписав заключний протокол, і повернувся до камери. Мене огорнула лють, я почав калатати в двері й завимагав від наглядача шматок паперу, на якому написав до начальника в’язниці: «Немає сил терпіти голод. Якщо на протязі двох днів не отримаю гроші на лавочку, відмовлюся приймати їжу».
Трохи пізніше я був викликаний до начальника:
— Голодування вважається у нас антирадянською демонстрацією. Таким способом ви не зможете нічого досягти. Застерігаю вас проти цього.
— Громадянине начальнику, у мене немає вибору. Я вже використав усі інші засоби.
Мій колега по камері був вражений.
— Як можна писати такі речі до НКВС? Вони застосують проти вас суворі репресії.
— Минули ті часи, коли я їх боявся.
Коли через два дні наглядач приніс мені суп — я відмовився.
Не торкнувся навіть води. Через півтора дні я був покликаний до слідчого.
— Ви збожеволіли, Олександре Семеновичу? Тут, у нашій цитаделі, влаштовувати демонстрації проти радянської влади? Чи хочте в останню хвилину зіпсувати свою справу?
— Громадянине капітане, я не маю вибору, бо вже просто не можу зносити голоду. Я маю право поводити себе так, як це роблять радянські в’язні. Хочу мати свої 50 карбованців на «лавочку». Моє бажання не є антирадянською демонстрацією.
— Я вимагаю від вас, щоб ви припинили голодування.
— Не припиню.
— Олександре Семеновичу, я саме збирався щось зробити у вашій справі, коли надійшло повідомлення про вашу голодівку. Зрозумійте, що НКВС не потерпить ніяких незаконних засобів впливу на себе. Я не зможу нічого для вас зробити, доки не припините голодівки.
— Місяцями я не вдавався до голодування. Але ви нічого для мене не зробили, і я вам уже не вірю.
— Якщо припините голодування, отримаєте все, чого потребуєте.
— Коли я отримаю свої гроші?
— Гроші не отримаєте, зате отримаєте досить харчів. Але перед тим маєте припинити голодування.
— Я не можу вам вірити після всього, що пережив, громадянине слідчий.
— Олександре Семеновичу, ідіть зараз до начальника в’язниці й скажіть йому, що припиняєте голодівку. Тоді я все для вас зроблю.
Я відмовив. Він розсердився.
— Ви дурень, який хоче лобом розбити мур. Я даю вам добрі поради, а ви опираєтесь, мов козел.
— Можете ви мені пообіцяти особисто, громадянине слідчий, що в тій чи іншій формі виконаєте моє прохання, якщо припиню голодування?
— Обіцяю.
— Тоді я припиняю.
— Ідіть до начальника в’язниці й зробіть йому відповідну заяву.
Але до цього не дійшло. Мене повернули до камери, яка була вже порожньою. Мого співкамерника забрали, щоб він не міг бути свідком моєї перемоги. Через кілька хвилин двері відчинилися і зайшов керівник «лавочки». Він дав мені папір та олівець і попросив написати, що я хочу отримати.