— Громадянине, у мене немає грошей на рахунку.
— То байдуже, напишіть, що хочете мати.
— Я не знаю, що є на складі, не знаю цін і не знаю, що маю право замовити.
— Пишіть, що треба, а ми подивимось, що з цього вийде.
Він пішов. Чогось подібного я не пам’ятаю. Кожна камера раз на місяць мала день «лавочки». Якщо хто-небудь у цей день випадково був на допиті, то втрачав свій шанс і цілісінький місяць нічого не отримував. Навіть якщо вони переведуть гроші на мій рахунок, завжди існувала ймовірність пропустити день «лавочки», у такому разі доведеться очікувати цілий місяць. А тут лавочник сам прийшов до мене в камеру, щоб прийняти від мене замовлення. «Світ перевернувся догори ногами», — подумав я сам собі.
Та це ще не був кульмінаційний пункт мого здивування. Я виписав усе, що мені прийшло на думку, зовсім не маючи надії справді щось отримати. Гадав, що вже сам факт замовлення якось заспокоїть мій голод. Через чверть години повернувся лавочник і мовчки забрав мій список. А ще за півгодини він приніс усе. Навіть шоколадки. Я онімів.
— Коли ще можна буде зробити замовлення?
— Коли все з’їсте.
Проте й це ще було не все. Увечері прийшов наглядач і приніс мені нормальний обід — суп, смажене м’ясо та картоплю.
— Чи часто будуть такі харчі?
— Щоденно.
Я так добре наївся, що вирішив із принесених з лавочки продуктів зробити недоторканний запас. Через три дні я почував себе як курортник. Явно відчував, що сили повертаються до мене. На третій день, а було це 18 грудня 1939 року, мене було викликано з речами й спроваджено до середніх розмірів кімнати зі столом та паркетом і наказано чекати. Потім мені вчинили ретельний обшук і, нарешті, службовець приніс мені купу одягу. Я мав підібрати собі, що хотів.
Вибрав пару черевиків, штани й дуже гарне зимове пальто. На підкладці красувалася етикетка стокгольмської кравецької фірми. Я сам собі подумав: мабуть, відкликали якогось радянського дипломата зі Швеції й розстріляли. А тепер дають мені його вбрання і, можливо, я поїду до Стокгольма.
Коли я вбрався, наглядач вийшов з рештою одягу і я почув, як він відчиняв сусідні двері. Прислухався — в сусідній кімнаті був Гоутерманс, він також отримав одяг.
Я спробував достукатись до нього. Дарма.
Увечері фургон відвіз нас у Бутирки. Ми знов опинилися в сусідніх телефонних будках. Цілу годину я простукав без всякого результату. Була вже північ, коли мене забрав наглядач. Він відвів мене до іншого відділення в’язниці. Всі електричні лампи були пофарбовані в блакитний колір для протиповітряного маскування. Ще дві години я очікував у телефонній будці. Близько другої години мене забрав наглядач і завів до великої зали. В ній до стін було приторочено приблизно двадцяти гамаків зі щільної парусини. На гамаках були матраци. Панували сутінки. Кілька в’язнів підвелися й запитали мене по-німецьки, хто я та звідкіля.
Упродовж розмови я спостеріг, що в кімнаті знаходилися самі лише німці. Була це взагалі дивна камера: посеред неї великий довгий стіл, на якому лежали шахи, доміно й книжки. Було багато вільного місця, стояло близько двох десятків стільців. Я встиг помітити багато хліба та інших продуктів харчування по всіх кутках.
Запитав:
— Що це все означає, куди я потрапив?
— Повертаємося додому, нас відправляють до Німеччини.
— Чи всі ви тут німці?
— Так, а ти хто?
— Я громадянин Австрії.
— Зараз таких немає, Австрії вже не існує. Тепер ти німець — Але ж я єврей. Чи й мене також пошлють до Німеччини? Гадаю, що коли ми маємо бути депортовані, кожен може поїхати куди хоче?
— То лише припущення, а насправді ти поїдеш до Берліна разом із нами. В усякому разі, гірше не буде. Будь задоволений, що вирвешся звідси.
— Як тут з харчами?
— Як у санаторії. Вранці привозять столик з какао та яйцями.
— Прошу вас не жартувати зі мною.
— Це серйозно. Ми ніколи так не харчувалися на волі. Хочеш трохи шинки?
Ошелешений, я все ще вважав, що мене розігрують. Але вони знайшли спосіб, як мене переконати. Запропонували мені яєчню з шинкою і тому подібне.