З Карол Негер я познайомився 1933 року в Москві. Раніше в Берліні я знав її лише як акторку театру Шіффбауердам. Була це прекрасна жінка й велика акторка. Вона трималася подалі від соціалістичного руху й оберталася в Німеччині переважно в буржуазних колах. Тим паче я був здивований, коли зустрів її в 1933 році в Москві. 1932 рік був останнім роком німецької демократії. Німецька інтелігенція була дуже цим стурбована й розуміла, що так далі бути не може. Було невідомо, хто прийде до влади — фашизм чи соціалістична революція. На той час вплив комуністів дуже зріс у колах німецької інтелігенції. Отож Карол Негер, типова вишукана і респектабельна аристократка, потрапила під вплив привабливих соціалістичних ідей. Почала вчащати до робітничої марксистської школи, щоб познайомитися з цим ученням. Там познайомилася з одним із викладачів, товаришем Бекером, який походив з Росії, вийшла за нього заміж і поїхала разом з ним до Москви.
Карол не очікувала в Москві багатства, проте злидні, в які вона потрапила, перевершили її уяву. Чоловік не належав до тих, хто міг в соціалістичному суспільстві зайняти місце під сонцем. Він не мав ніяких зв’язків. Молода пара навіть не мала свого помешкання. Карол завагітніла, коли ж повернулася з пологового будинку, то не знайшла в домі навіть ліжка. Матеріальна скрута призвела до розриву стосунків між цим молодим подружжям. Коли я познайомився з Карол Негер у 1934 році в Москві, вона вже була розлучена.
Нею опікувався Михайло Кольцов, знаменитий журналіст, редактор «Правди». На той час це була дуже впливова людина. Його високо цінував Сталін. Партійний апарат і апарат ДПУ постачали його цікавою інформацією з усіх куточків країни, яка слугувала матеріалом для його статей. Писав він про всі слабкі сторони радянського життя.
Коли партія хотіла без чергової кампанії, тобто без офіційного партійного чи урядового штампу звернути на щось увагу громадськості, зверталися з цим до Кольцова. Він осмілювався писати про речі, за які інших негайно було б виключено з партії. Коли Олексій Толстой на конференції російської спілки письменників визнав свою провину в тому, що у своїй літературній праці порушував директиви партії, сповідуючи формальний, а не соціалістичний реалізм, Кольцов виступив проти великого письменника. У своїй статті він дуже саркастично зобразив його позбавлений гідності виступ. Переконливо доводив йому, що в літературі немає понять, які відповідали б таким гаслам, як «формалізм», «соціалістичний реалізм» і тому подібне.
Принаймні він, Кольцов, цього не знає.
Михайло Кольцов був енциклопедистом. Багато подорожував, бував у Берліні й цінував берлінських лівих літераторів та акторів.
Коли почув, що акторка Карол Негер у біді, вирішив прийти їй на допомогу. Карол не знала російської, отже, сцена в Москві була для неї закрита. Він намовив її опублікувати в одному з літературних журналів, редактором якого був, серію статей про видатних німецьких акторів. Карол спробувала і це їй вдалося. Кілька акторських портретів, що вийшли з-під її пера, були опубліковані. Кольцов виплатив їй надмірний гонорар, добився для неї безкоштовний номер у московському готелі «Савойя». Вона поволі приходила до тями після всього пережитого. Потім почала працювати у фільмі, який ставив Еріх Вангенгейм на тему: «Справа Дімітрова».
Навесні 1936 року її було арештовано. Це трапилося ще за місяць до арешту моєї дружини. Було це як грім серед ясного неба. Карол Негер ніколи не займалася політикою і зовсім не розуміла того, що діялося навколо неї. Коли її попросили назвати лідерів опозиції в партії, вона не знала. Ми не могли зрозуміти, що від неї хочуть.
У камері я дізнався про деякі подробиці її долі. Її було засуджено на десять років. Вона утримувалася в ізоляторі й страшенно голодувала, хворіла на тиф і тому подібне. Але незважаючи ні на що, лишалася красивою і чарівною жінкою. Її доля дуже мене вразила. Я пам’ятав розмову, яка відбулася в Москві за кілька місяців до її арешту. Карол розповіла мені про смерть свого першого чоловіка — німецького поета Клабунда. Клабунд був хворий на сухоти, останні роки життя провів у курортній місцевості Швейцарії. Не хотів, щоб його дружина, яка завойовувала німецьку сцену, псувала через нього свою артистичну кар’єру. Перед смертю викликав її до себе і взяв з неї зобов’язання не дотримуватися жалоби й повернутися на сцену: «Думка про те, яка ти на сцені полум’яно молода, красива й талановита робить мене щасливим. Не втрачай жодного дня, коли мене не стане».