— Хто посяде якусь адміністративну посаду, ще може якось вижити. Люди, які працюють під відкритим небом, рано чи пізно гинуть, якщо не мають відповідного одягу та взуття. Ніхто не турбується про те, чи маєш ти щось теплого вдягти. Те, що там дають, і гівна не варте. Коли щось зноситься чи буде вкрадене, його нічим замінити, а кримінальники крадуть усякі добрі речі. Звичайні в’язні зовсім беззахисні. Хто протестує проти пограбування, може отримати ножа в спину. Я розповім тобі одну історію.
Свого часу я потрапив до табору під Вологдою. Мав дві пари окулярів. Таке моє багатство скоро стало відомим. Одного дня мене викликали до канцелярії. Там працювала зграбна, мила жіночка з Ленінграда. Було вона короткозорою, а за тиждень перед тим у неї вкрали окуляри. Без окулярів вона не могла виконувати своєї роботи. Втратити своє місце й виходити на роботу під голим небом при її слабкому здоров’ї означало певну смерть. Вона запитала мене, чи не міг би я продати їй одну пару окулярів. Випробувала їх, окуляри не були настільки сильними, як це було потрібно, але їй підходили.
Я сказав:
— Я вам окуляри позичу, але не продам.
— Продайте, будьте ласкаві, товаришу, я отримала десять років і без окулярів загину.
— Не можу я вам їх продати, товаришко, бо свої я можу кожної хвилини розбити чи їх теж можуть украсти. Я повинен мати запасні.
Вона пропонувала мені найрізноманітніші речі. Я відмовився.
Потім вона прийшла до мене і сказала:
— Товаришу, вам, певно, знадобиться в таборі жінка. Я тут одна з наймолодших. Можливо, тепер віддасте, полишите мені ці окуляри?
— Мусиш бачити, Олександре Семеновичу, що та жінка зовсім не була шльондрою, але не бачила іншого способу врятувати своє життя. Всі жінки мали коханців, інакше не змогли б вижити. Вони шукали впливових, фізично сильних чоловіків. Таких можна відшукати лише серед кримінальників, котрі завжди мають трохи хліба, щоб підгодувати жінку, крадуть теплі речі, аби захистити коханку від зимового холоду, від них залежить адміністративний апарат і вони мають змогу надати своїм жінкам гарну роботу. Боротьба за виживання в таборах точиться безперервно.
Товариші в камері депортованих багато розповідали про табори.
Не буду переповідати тут усього. Про це писали інші з власного досвіду. Але я був змушений ґрунтовно переглянути свої погляди на життя в таборах і, передусім, осягнути масштаби примусових робіт. Я зрозумів, що велика частина промислової продукції та будівництво в Радянському Союзі своїм походження забов’язані саме праці табірників.
Надвечір прийшов наглядач і почав нас викликали за алфавітом четвірками. Четвірки поверталися, щоб забрати свої речі, й повідомляли: «Нам запропонували підписатися під постановою «ОСО» про нашу депортацію. Ми підписалися. Сьогодні ввечері — до Німеччини».
Я зомлів: доведеться їхати до Німеччини. В глибині серця я ніколи не вірив у те, що нас віддадуть у руки гестапо. Почав розмірковувати про те, як би зарадити лиху. Мене викликали одним із останніх.
Я зайшов до квадратного приміщення. Під трьома стінами — три столи. Мене направити ліворуч. Молодий офіцер НКВС підвівся і вручив мені аркуш паперу.
— Підпишіть, громадянине.
Я прочитав:
«Спеціальна комісія при Народному комісаріаті внутрішніх справ «ОСО» ознайомилася з справою звинуваченого Олександра Семеновича Вайсберга.
Ухвалила: припинити справу й вислати громадянина Олександра Семеновича Вайсберга, як небажаного іноземця, за межі Союзу Радянських Соціалістичних Республік.
Відповідний запис знаходиться в архіві 8 відділу НКВС у Москві.
Підписи».
Я прочитав й замислився.
— Куди мене висилаєте, громадянине старший лейтенанте?
— Поїдете зараз до Берліна.
— Але я не хочу їхати до Берліна. Я не хочу мати нічого спільного з німецьким фашизмом. Прошу дозволити виїхати до Швеції.
— Поїдете зараз до Берліна. Там напишете подання.
— То вже не допоможе.
Я ще раз узяв аркуша до рук.