— Небажаний іноземець. А коли допомагав створювати в державі промисловість азотних сполук не був небажаним, громадянине лейтенанте.
Він лише знизав плечима.
— Дайте мені можливість написати подання до уряду перед депортацією до Німеччини.
— Я не маю права.
Я втратив контроль над собою і вжив вирази, ніколи не чувані в цьому будинку:
— Товаришу, я комуніст. Знаєш, що я єврей і комуніст? То навіщо хочеш видати мене в руки гестапо? Якщо я не потрібен тут, у країні, то дозвольте мені хоч виїхати спокійно куди хочу. Чим це вам зашкодить? І вам не соромно, товаришу?
— Не нервуйте, громадянине. Я отримав наказ. Я не маю жодного впливу на це рішення. Можу прийняти вашого листа до Народного комісара, але це не відстрочить вашої депортації. Підписуєте постанову «ОСО»?
— А якщо не підпишу?
— Будемо змушені покликати двох свідків, щоб вони підтвердили, що постанова «ОСО» була вам повідомлена.
— То мій підпис означає лише те, що я підтверджую ознайомлення з постановою?
— Саме так і більш нічого.
— Тоді давайте.
Я взяв аркуш і підписав його. То був мій останній підпис під протоколами НКВС.
Усі були готові й пакувалися. Я загорнув свої речі в одне велике простирадло. Вийшов великий пакунок. Я зав’язав петлю так, щоб можна було нести пакунок на плечах. Нас відвели до великої приймальні і звеліли чекати.
Десь опівночі надійшли автобуси й забрали нас на залізничну станцію, де розмістили таким чином, що кожен отримав лежаче місце.
Вікно на перон було забите, вікно в коридор — ні. Двері купе замкнули. Раптом ми почули жіночі голоси. Прибула група жінок. То була частина наших товаришок із Бутирок. Жіночі голоси підняли нам настрій.
Кілька років ми не бачили жінок. А зараз прийшли товаришки, що говорили нашою материнською мовою і пережили те саме, що й ми.
У новорічну ніч 1939–1940 року потяг рушив у дорогу. Віз п’ятдесят морально й фізично травмованих людей додому. Ми полишали вітчизну, яку самі собі вибрали, і поверталися до рідного краю, який став нам чужим. Ми знаходилися між двома фронтами й були безпритульними в обох країнах.
Їхали спустошеною Польщею в напрямку Брест-Литовського.
На мосту через Буг на нас уже очікував апарат другої в Європі системи тоталітаризму — німецьке гестапо.
Зарубка в пам’яті
Я провів читача по манівцях «великої чистки», не вдаючися до інтерпретації того, що відбувалося. З багатьох поодиноких випадків я намагався відтворити мозаїку цього процесу, але увесь цей час почував нетерплячку читача. А тепер я повинен дати відповідь на його питання. Ось вони:
Найбрутальніший терор можна якось зрозуміти, якщо йдеться про ворогів режиму. Але навіщо Сталін нищив своїх прибічників?
Навіщо він при допомозі таємної поліції паралізував господарське й культурне життя народу, над яким панував?
Кожен із нас ставив своїм товаришам ці питання впродовж років. Відповідь ми знайшли набагато пізніше. Розмови з арештованими чекістами, з провокатором Рожанським, з генералом Богуцьким були для мене верстовими віхами на шляху до знання.
У січні 1924 року помер Володимир Ілліч Ленін. Хвороба довгий час тримала його на відстані від державних справ. Уже на початку 1923 року Сталін почав готуватися до боротьби за його спадщину.
Був він на той час Генеральним секретарем партії. Ця посада зовсім не давала йому перспективи стати диктатором, але надала можливість розставляти в партійному апараті своїх людей. Не було в нього програми, яка б суттєво відрізнялася від програм інших партійних лідерів. Тому він дбав не про перемогу своїх ідей, а лише про захоплення влади.
Особисто Сталін був людиною посереднього інтелекту та неповної середньої освіти. Його мова була дерев’яною, стиль безбарвний і нудний. Але, незважаючи на це, він мав якості, які дозволили йому за десять років після падіння царату збудувати тиранію, що затьмарила деспотизм Чингісхана.
Він мав залізну волю й безмежну енергію. Умів мовчати й доводити кожну справу до кінця. Життя відкрило перед ним велику таємницю — таємницю апарату. Будучи вихованим у середовищі марксизму, він ніколи не дозволив догматиці марксизму пов’язати свої дії. Він послуговувався марксизмом як засобом, і відкидав його, коли той йому заважав.