Сталін прагнув до влади. Влади безмежної. Хотів мати можливість керувати єдиним порухом пальця мільйонними масами російських людей, пригнічених народів Азії та революційних робітників Європи. Хотів скинути з себе докучливий обов’язок підпорядкування своїх намірів та думок чужому контролю, обов’язок дискутування з такими людьми, як Бухарін чи Троцький, людьми, які значно переважали його інтелектуально. Волів бути вільним і не бачив для цього іншого шляху, як повернення в рабство мільйонів своїх людей. Фактично в Радянському Союзі є 160 мільйонів невільників і лише одна людина вільна. Можна було подумати, що кожен із тих 160 мільйонів людей зрікся на його користь своєї свободи.
І через те він сам здобув неймовірну свободу. Він почав вважати себе досить сильним, щоб порушувати закони розвитку. Він не зважав на мораль, походження чи соціальні умови.
Троцький звинувачував Сталіна в тому, що той забув про мету комунізму й перейнявся замість цього метою ворожих класів — спочатку куркулів, а потім бюрократів. Але це було далеко від правди.
Сталін варварським способом ліквідував куркулів. Коли він прийшов до влади, ще не було привілейованої бюрократії. Він створив цю бюрократію як засіб для здіснення своїх цілей, а зовсім не вона його.
Сталін лишався вірним своїм цілям. Хотів комунізму. Його умовою було цілковите одержавлення засобів виробництва. На цій базі мало постати нове суспільство, в якому не буде гноблення людини людиною. Таким був його догматизм.
Його метою була соціалізація продуктивних сил всієї планети і єдиним засобом досягнення цієї мети він убачав у своїй власній необмеженій владі. Інструментом цієї влади був апарат.
Уже ленінська партія суттєво відрізнялася від західно-європейських старих робітничих партій. Політична партія в ленінському розумінні була конспіративною спільнотою професійних революціонерів, які добровільно підпорядковуються залізній дисципліні. Цементом тієї органазації була не лише віра її членів у загальносвітову історичну місію, яку вона виконує. Була ним швидше пануюча в ній єдність ідеології. Комуністи в ленінському середовищі були глибоко переконані, що відкрили закони історичного розвитку. Для них марксизм був науковим інструментом, і всі вони мали лише навчитися вірно ним користуватися, і тоді на кожному етапі й за будь-яких обставин вони знайдуть вірний наступний крок. Теорія революційного марксизму надихала їх переконанням, що вони є виконавцями історичної необхідності, і це переконання було джерелом глибокого задоволення та самовпевненості. Їх завдання вже не було завданням творців, а лише виконавців. Здійснювана політика була лише питанням застосування наукових засад марксизму до конкретної ситуації.
Хто знає правду, той має право вимагати від своїх послідовників безмежного підпорядкування. На цьому ґрунтувалися вимоги Леніна щодо військової дисципліни та монолітності ідеології в революційній партії.
Однак, правда в ленінському розумінні не була месіанською догмою. Вона підлягала перевірці шляхом досвіду. Уроки історичного досвіду підлягали вільній дискусії в партії. Її висновки лягали в основу визначення напрямку подальшого поступу.
У період після смерті Леніна партійна теорія попадала щоразу в більшу суперечність з історичним досвідом.
Сталін замінив дискутуючу партію апаратом. Він не відмовився від єдиної ідеології, котра вже відрізняла ленінську партію від робітничих демократичних партій заходу. Але за Сталіна та ідеологія вже не була продуктом вільної наукової дискусії. Ідеологію декретував він сам. Цементом, що скріплював партію, вже не була однаковість думок усіх її членів. З’явилися два нових чинники: страх та гроші.
Ці два елементи відрізняли апарат від партії.
У 1931 році в партійних колах Москви розповідали нецензурний анекдот: Ягода, начальник ДПУ, питає Сталіна: «Чого бажаєте, товаришу Сталіне, щоб люди Вас підтримували за переконанням, чи зі страху?» — «Зі страху». — «А це чому?» — «Переконання можуть змінитися, товаришу Ягодо, а страх залишиться».
Можливо, такої розмови ніколи не було, бо Сталін не мав найменшого почуття гумору. Однак, цей анекдот вірно відтворює стан справ у сталінську епоху.
Люди в сталінському апараті — в таємній поліції, партії чи в адміністрації — були пов’язані не єдиною ідеологією, а матеріальним інтересом та великим страхом. Ідеологія вже не мала ніякої самостійної функції. Особиста думка члена партії ніяк не впливала на виконання ним своїх обов’язків. Він вже нічого не вирішував, бо отримував вказівки згори. Одне необережне слово, відмінне від офіційної ідеології, могло виказати таємні думки і призвести до знищення того, хто ці думки виношував у своїй голові. Люди апарату бачили, що доки вони вірно служать вождеві, доти вони в безпеці. Належали до привілейованої верстви в державі і з матеріального боку були набагато краще оплачувані.