Цілком можливо, навіть імовірно, що у вільній та відкритій дискусії стосовно минулого російський народ не подарує Сталінові його помилок. У цей час він ще не встиг заплямувати свої руки кров’ю старої революційної гвардії. Але при наявності вільної дискусії в партії та державі вони ні в якому разі не вибачать йому пануючої брехні.
11 мільйонів жертв колективізації залишилися в серцях і свідомості народу поруч з жертвами німецького фашизму.
Сталін намірився фальсифікувати історію при допомозі свого апарату. Період його панування мав увійти до російської історії як ланцюг безперервних перемог, як суцільний похід уперед і вгору. Великий голод, поразка німецьких та китайських робітників мали піти в небуття. Народ повинен був утратити пам’ять.
Він поставив свою таємну поліцію перед гігантським завданням: винищити носіїв народної свідомості.
Мабуть, Сталін розмірковував так: «У цій країні мене повинні ненавидіти сотні тисяч людей. Ці люди, що свого часу разом зі мною повалили деспотизм царату й не можуть знести мого деспотизму, мусять згинути». Він сам видав Єжову директиву «великої чистки» і сам окреслив групи, які належало знищити:
1. Усі давні опозиціонери, бухарінці, троцькісти, зінов’євці.
Ще в 1934 році, після закінчення голоду, він вирішив ліквідувати лідерів опозиції, а всіх інших — після подій 1936 року.
2. Усі старі більшовики.
3. Усі червоні партизани.
4. Усі колишні меншовики, соціал-революціонери, анархісти, бундівці та інші прибічники дореволюційних лівих партій.
Люди, які боролися за свободу, були непотрібні деспотичному режимові.
5. Люди, котрі знали закордонне життя й знали на власному досвіді довоєнне життя, всі ті, хто мав друзів чи родичів за кордоном і підтримував з ними зв’язок, філателісти та есперантисти.
6. Реемігранти та люди, які будь-коли були відряджені за кордон.
7. Іноземні комуністи.
8. Члени військових таємних служб, які працювали за кордоном та закордонні агенти ДПУ.
Ці люди добре знали факти, і їх не можна було обдурити. Люди, які читали ліберальну пресу та книжки Троцького, були небезпечними.
9. Представники національних меншин.
10. Релігійні секти.
Ці останні настільки пов’язані між собою, що їхнє середовище було недоступне агентам ДПУ. Тому важко було контролювати їхню діяльність.
11. Усі будь-коли виключені з партії.
12. Усі, кого радянська влада будь-коли скривдила.
13. Члени родин лідерів різних опозиційних груп.
Люди, які носять у своєму серці ненависть, небезпечні.
14. Усі ті, хто незалежно від ласки Сталіна, мали вплив на народні маси (Тухачевський, Якір та інші керівники). Вони могли стати ядром народного повстання, а щонайменше — бунту в армії.
15. Керівники найвищих партійних органів, які були шоковані брутальністю московських процесів та «великої чистки» і котрі намагалися стримати диктатора (деякі члени Політбюро: Косіор, Постишев, Ейхе). Усі, хто сумнівався в правдивості «зізнань», тим самим ставали «ворогами народу».
16. Чекісти, котрі організували московські процеси та «велику чистку».
Вони занадто багато знали. Пізніше їх використали як жертовних козлів за надмірності «великої чистки».
Сталін вважав: народна пам’ять згасне. Після цієї «чистки» жодна дитина в школі вже не знатиме, що Троцький був великим революціонером і що мільйони селян померли під час великого голоду.
На моєму минулому не буде ніяких чорних плям. Я ввійду в історію як організатор перемог.
НКВС виконало вказівки Сталіна. Досьє були заповнені, десятки тисяч наказів про арешти були здійснені. Але Сталінові та Єжову цього було замало.
ДПУ переконалося, що зломлений внаслідок катувань чоловік ладен видати близьких йому ідеологічно людей. Цих також забирали й процедура повторювалася. Кожен арештований давав кілька імен.
У такий спосіб можна викрити цілу мережу ворогів народу. То була провідна думка Сталіна.
Та думка не була здоровою. З поглибленням процесу ідеологічні зв’язки розросталися. У якийсь час народилася свідома самооборона в’язнів. Під тортурами вони почали вже називати не лише своїх однодумців, але й свідомих сталіністів. Рахунок арештованих зріс понад будь-яку міру. Але мільйони арештованих не були більш небезпечними для диктатора, ніж ті, хто лишився на волі. Концепція «вербування» завела в безвихідь. Вдруге протягом десяти років держава опинилася на краю прірви.