Лейпунський Олександр Ілліч (07.12.1903 — 14.08.72)
Видатний фізик, академік АН України з 1934 року. Герой Соціалістичної праці (1963), лауреат Ленінської премії (1960). Народився в 1903 році в с. Драглі Сокольського повіту Гродненської губернії (зараз — Польща). У 1926 році закінчив Ленінградський політехнічний інститут, працював у Ленінградському фізико-технічному інституті. Один із організаторів УФТІ, де працював з 1929 по 1941 рр., з 1933 по 1937 рр. — директором (з перервою). У 1941 — 1952 рр. — завідуючий відділом інституту фізики АН УРСР в Києві. З 1952 р. у фізико-енергетичному інституті в Обнінську (з 1959 р. — науковий керівник інституту) і одночасно — з 1946 року — завідував кафедрою Московського інженерно-фізичного інституту.
Наукові праці належать, головним чином, до ядерної фізики та ядерної енергетики. Лейпунський започаткував ядерну науку в Радянському Союзі. У 1932 році він разом зі своїми колегами по УФТІ вперше в СРСР здійснив реакцію розщеплення атомного ядра штучно прискореними протонами. В подальшому зосередився на дослідженні фізики взаємодії нейтронів з ядрами. Здійснив широкі дослідження в галузі ядерної енергетики. Був одним із перших, хто зрозумів перспективи, що їх відкриває перед людством ядерна енергетика. Ще до війни виступив із серією наукових праць і доповідей, присвячених обґрунтуванню можливості здійснення ланцюгової ядерної реакції. Його аспірантові Маслову було видано авторське свідоцтво на винахід атомної бомби.
Після війни Лейпунський запропонував ідею атомного реактора на швидких нейтронах. Під його керівництвом було збудовано низку дослідних та перший радянський промисловий реактор на швидких нейтронах у Казахстані.
14 червня 1938 року Лейпунського було арештовано «за підозрою в шпигунстві на користь Польщі», а 9 серпня того ж року його звільнено з-під варти, і він приступив до роботи в УФТІ.
Свідчення звинуваченого Лейпунського О.І., написані його власною рукою:
«Моя діяльність, як керівника УФТІ, принесла величезну шкоду розвитку радянської науки, оскільки, незважаючи на те, що я суб’єктивно не був пов’язаний із ворогами, які орудували в інституті, моя діяльність об’єктивно була допомогою ворогам. Тільки завдяки моїй допомозі й підтримці вороги могли так довго шкодити УФТІ. Моя підтримка ворогів полягала в наступному:
1. Я привіз в СРСР шпигуна Гоутерманса і створив йому зручні умови для шпигунської роботи.
2. Я замазував сигнали про ворожу фізіономію шпигуна Вайсберга, всіляко йому допомагав, старався зберегти його в інституті, деякий час приховував від НКВС факт виуджування ним шпигунських відомостей, видав йому позитивну ділову характеристику при його звільненні з інституту.
3. Я замазував сигнали про ворожу фізіономію контрреволюціонерів Ландау, Шубникова, всіляко старався зберегти їх в інституті. Створив їм в інституті умови для шкідницької та шпигунської роботи. Все це сталося тому, що я, внаслідок своєї цілковитої політичної безтурботності, гнилого лібералізму, переоцінив значення зв’язків із західно-європейською наукою, плазуючи перед Заходом, створив в інституті виключно сприятливі для ворогів умови».
У своїй заяві про перегляд питання про відновлення в членстві ВКП(б) Лейпунський пише:
«Я дійсно добре розумію, що припустився ряду грубих політичних помилок. Я настільки втратив більшовицьку пильність, що безглуздо довіряв званню братських компартій, дав можливість укріпитися в інституті ряду ворогів народу, довіряючи цим ворогам, а також захищав їх від справедливих вимог парторганізації. Цінуючи наукову кваліфікацію деяких працівників інституту, які виявилися ворогами народу, я мало боровся з їх шкідницькою роботою у сфері підготовки кадрів молодих радянських учених.
…У керівництві інститутом я вів цілковито гнилу політичну лінію, лінію гнилого лібералізму стосовно ворогів народу, лінію, що свідчить про те, що я виявився неспроможним давати політичну оцінку ряду фактів у житті інституту, лінію, що характеризувала мене як людину, яка втратила більшовицьку пильність, і своєю політичною сліпотою створив сприятливі умови для ворожої діяльності в інституті».
Приходько Антоніна Федорівна (26.04.1906 — 1995)
Фізик-експериментатор, академік Національної академії наук України (1964). Герой Соціалістичної праці (1976), лауреат Державної премії України (1977). Народилася в П’ятигорську. Закінчила Ленінградський політехнічний інститут (1930). У 1930–1941 рр. працювала в Харківському фізико-технічному інституті, в 1941–1944 рр. — в інституті фізичної хімії НАНУ. З 1944 р. — зав. відділом фізики кристалів Інституту фізики НАНУ (в 1965–1970 рр. — директор).