Чи затримають?
Я пішов до інституту, але був настільки безпорадний, що відразу ж повернувся додому. Приліг на канапу, але про сон не могло бути й мови. Тоді я вирішив упорядкувати свої фінансові справи й дати Марселю право розпоряджатися моїми грішми, але виявився нездатним зосередитись і на цьому. Суцільний розпач заволодів мною.
Я не міг думати, не міг прийняти якесь рішення або щось зробити.
Проглянув наказ Народного комісаріату, в якому мені висловлювалась подяка за 1933 рік, а також усі інші подяки, які будь-коли отримував. Мені почало здаватися, що коли вони довідаються про те, як добре я працював, це зробить їх більш поблажливими. Мій лихоманковий стан не залишився непоміченим Марселем і Оленою. Нарешті, вона підійшла до мене й обняла.
— Що буде з нами, Олександре Семеновичу? — запитала вона. — Я дуже люблю тебе.
— Я не знаю, моя люба. Здається, я приречений.
Вона почала плакати.
Але чим ближче наближався призначений час, тим спокійнішим я ставав. Як би там не було, а ніч я маю витримати. Вибору в мене немає.
…Полевецький відсунув папери, як тільки я зайшов. Здавалось, що він був у доброму гуморі.
— Це Ви, Олександре Семеновичу? Вітаю.
— Добрий день, громадянине слідчий.
— Сідайте, Олександре Семеновичу. Сподіваюсь, що ви добре подумали.
— Мені не було над чим думати.
— Що ви хочете цим сказати?
— Тільки те, що мені нема чого додати до того, що я вам уже сказав.
— Олександре Семеновичу, здається, ви все-таки не розумієте ситуації. Ви маєте нас за своїх ворогів, а ми хочемо вам допомогти.
Ми зібрали досить матеріалу, щоб вас заарештувати, але ми цього не зробили. Ми не вважаємо, що ви є заклятим ворогом радянської влади. Ви людина, яка збилася на манівці, а ми хочемо допомогти вам вийти на прямий шлях. Від вас залежить прийняти цю допомогу чи ні.
— Громадянине Полевецький, з першої хвилини я нічого не розумів із того, що ви мені казали та й зараз не розумію. Я просто не збагну, чого ви від мене хочете. Якщо ви вважаєте, що маєте проти мене досить свідчень, то познайомте мене з ними. Запитайте, якщо вам щось неясно, я дам вичерпну відповідь. Я певен, що розвію всі ваші підозри, бо ніколи не займав позиції ворожої до радянської влади.
— Слухайте, Олександре Семеновичу, чи не думаєте ви, що хтось дозволив би мені розмовляти з вами, шановним громадянином, інженером, науковим працівником так, як це мало місце позавчора, якби я не мав он у тих паперах незаперечних доказів вашої провини?
— Тоді скажіть мені нарешті, що ви маєте на увазі? В чому конкретно мене звинувачуєте?
— Ви були в контакті з нашими ворогами, ви отримували їхні вказівки й виконували їх, ви також вербували інших для виконання диверсійних робіт.
— Це дуже загальні твердження. Скажіть конкретно, що я вчинив або збирався вчинити і дайте мені докази.
— Документи, які підтверджують вашу провину, є таємницею слідства, доки ви на волі. Після арешту ви побачите весь матеріал.
Але сподіваюсь, що скоро ви самі зізнаєтесь, і справа до арешту не дійде.
— Громадянине Полевецький, в десятий раз кажу вам, що я не винен. Ви не вірите мені, то дайте можливість довести мою невинуватість. Але якщо матеріали слідства є таємницею, то я нічого не можу вдіяти. Не можу ж я боронитись проти звинувачень, яких не знаю.
— Олександре Семеновичу, хочу зробити вам пропозицію. Ідіть зараз додому й повертайтесь сюди післязавтра. Використайте ці два дні для того, щоб проаналізувати все ваше життя. Прийдете потім і розповісте мені, коли вперше наважилися на контакт із ворогом, та що вас спонукало стати на його бік. Якщо ви щиро зізнаєтесь і покажете нам своє прагнення знову стати радянським громадянином, то ми вторуємо вам до цього шлях. А зараз ідіть.
Він задзеленчав дзвоником і підписав мені перепустку. Перед тим, як з’явився конвоїр, сказав: