Якщо ж ДПУ й заарештувало кілька справжніх шпигунів випадково, то методи дізнання не дозволяли відрізнити такого шпигуна від маси фіктивних, які вже «зізнались» під натиском слідства.
Справжній шпигун дуже просто міг залишитись невикритим серед безликої маси інших «шпигунів», які потрапили в тенета ДПУ. Він, як і всі інші, зізнавався, називав своїми співучасниками безвинних людей і тим самим покривав своїх справжніх спільників.
Час від часу радянська військова контррозвідка хапала іноземних агентів, які нелегально перетинали кордон. Будучи схопленими на гарячому й ставши перед слідством, вони не зрікалися своєї належності до закордонної агентури, за завданням якої перетнули кордон. Не робили вони таємниці зі своєї належності до закордонного шпигунського апарату і в камерах, де сиділи. Фіктивні шпиги, диверсанти, терористи також підписували в кабінетах слідчих протоколи, в яких зізнавалися в найжахливіших злочинах проти радянської влади. Повернувшись до своїх камер, вони слушно вважали, що ніхто з їхніх товаришів не сприймає ті зізнання всерйоз. Вони також були певні того, що жоден із ув’язнених радянських громадян, які були довкола них у камерах, не брали участі в змовах проти радянської влади.
Тут я роблю виняток для незначної кількості заарештованих закордонних агентів і для Ніколаєва, котрий уже був розстріляний, і можу з цілковитою відповідальністю й чистим сумлінням стверджувати, що всі в’язні, які пройшли через машину НКВС із середини 1936 і до 1 грудня 1938 року, незважаючи на те, визнали вони свої провини чи ні, були юридично, морально й політично невинуватими.
Були вони подвійно невинуватими. Жоден із них не займався шпигунством, жоден не продавав свою країну німцям чи японцям, жоден із них не планував і не здійснював актів саботажу. Але, можливо, вони були винні в розумінні радянської політичної поліції, не будучи винними в злочинах, у яких їх звинувачували? Можливо, вони дійсно змовлялися не проти радянської влади, як такої, а проти лідерів партійного режиму? Або хотіли підпільними методами підготувати повалення сталінської тиранії в партії? Можна припустити, що секретна поліція диктатора викрила їхні таємні задуми й тоді оголосила їх контрреволюціонерами, саботажниками та агентами іноземних держав з метою позбавати симпатії народу, яка завжди була на боці ворогів тиранії? Нічого подібного. Заарештовані не були ворогами соціалістичної революції, навпаки, вони були її поборниками й переважна більшість їх не була навіть противником диктатора. Дуже мало хто з них дійсно був в опозиції, але навіть і вони давно капітулювали й припинили всяку нелегальну діяльність. Переважна ж більшість арештованих не лише ніколи не була в жодній опозиції до диктатора, а навіть симпатизувала йому. Багато хто з них був переконаним сталіністом і сам свого часу активно боровся з опозиціонерами різних мастей. Заарештовані за своїми політичними переконаннями зовсім не відрізнялись від мільйонів тих, кому пощастило уникнути арешту.
Арешти здійснювались випадково. В глибині своєї душі дехто з арештованих справді затаїв антидиктаторські настрої. Ці їхні настрої збігалися з настроями величезної кількості простого народу.
Але вони ніколи не дозволяли собі ті настрої висловлювати вголос, добре усвідомлюючи, які наслідки це матиме для них та їхніх родин.
Якщо ж ці ретельно приховувані почуття могли слугувати достатньою підставою для арештів, то в такому разі або 8 мільйонів заарештованих слід вважати забагато, або 152 мільйони замало. Після подій 1932 і 1933 років свідомість народу постала проти диктатора. Селяни не могли вибачити йому голодних років і смерті від голоду мільйонів своїх братів. Робітники та інтелігенція в містах не могли змиритися з придушенням свобод. Та всі ці почуття були задавлені. Голодні роки минули, економіка поступово набирала обертів. Люди сподівались, що успіхи в економіці сприятимуть поверненню втрачених свобод.
Народ потроху забував лихоліття й чекав на кращі часи. У серпні 1936 року цей процес господарського та духовного воскресіння народу було брутально перервано раптовою публікацією звинувачень проти Зінов’єва, Каменєва та їхніх «спільників». Почалася нова ера в розвитку Радянського Союзу, ера «великих чисток».
Навіть сьогодні, коли сплинуло стільки років, громадська думка Заходу не збагнула, про що йшлося. Європейська та американська преса стежила за процесами з великою увагою. Люди, які сприймали процес за чисту монету й вірили зізнанням звинувачуваних, ставили перед собою питання: «Як сталося, що ціла стара більшовицька гвардія революції майже вся без винятку стала на бік ворога та, згідно з їхніми власними зізнаннями, готувала страшні злочини проти своєї країни, своїх соратників і виступала проти своїх власних ідей, за утвердження яких йшла на тортури. І все це заради реставрації капіталізму, проти якого вона боролася все життя»? Ті ж, хто не вірив офіційнім повідомленням і жодному слову зізнання, також поставали перед загадкою: «Навіщо звинувачувані зізналися в злочинах, яких не скоювали»? Але увага всіх без винятку була звернена до показових процесів над колишніми лідерами партійної опозиції.