Книга перша
Повість-казка козацьких часів.
2017
Цілувати....
Поки світять зорі
Поки вітер віє
Швидко ніч минає
Небо вже жевріє
Зустрічати...
Новий день,
світанок
Розганяє хмари
Темряви нічної
Забирає чари.
Забувати...
лихо,
що не оминало
Шепотіти тихо
"Сонечко вже встало!".
Початок.
Діти повсідалися коло вогню, гріючи босі ноги. Полум’я висвітлювало їх розпашілі обличчя, сяючі очікуванням очі. Нічне небо високим шатром розкинулось над головами, крізь хмарні проріхи заглядали на землю зорі. Місяць вже втік, зробилося темно, пзате біля вогнища було тепло і затишно. Над полум’ям шкварчало сало, скапуючи жиром у вогонь, від чого той виростав, відгодований, піднімався ще вище. А запахи йшли такі, що слинки текли. В очікуванні смачного діти вже ламали хліб та нетерпляче відкушували по скибочці, аби втамувати розбурханий запахами голод. Старий неквапом перевертав наштрикане на довгі лозини м'ясо, аби підрум’янилося воно однаково з усіх сторін.
Нарешті пригощання, як сказав старий, „дійшло до кон-диції”, і гарячі пахучі шматки свинини були зняті з вогню та опинилися на широких капустяних листках, що заміняли тарілки. Деякий час чулося лиш плямкання та прицмокування, задоволене мугикання та охання. Поки діти їли, старий з ніжністю спостерігав за ними. Чи є в житті більше задоволення, ніж бачити радість в очах дитини? Нема і не було! Хіба що колись, в молодості, гадав інакше.
За тим всім і не схаменувся, що сам лишився без вечері, бо діти розхапали все наготоване. Та й байдуже. Скільки старому треба?
Ситі, задоволені дітлахи повсідалися біля вогню, витираючи масні вуста чорними від сажі рученятами, від чого робилися чимось схожими на малих чортенят.
Він підкинув кілька полін в вогонь, і полум’я затріщало з новою силою.
- Діду! А ви розкажете казку? - промовила русява дівчинка з скуйовдженим волоссям.
- Ага, дідусю, розкажіть!
- Казку!
- Казку! - почулося звідусіль.
- Страшну! - сказав чорнявий хлопчина, тулячись поближче до вогню, подалі від темряви.
Старий посміхнувся, погладив сиву бороду.
- Точно страшну?
- Так!
- Так!
- Ні! - сказала русява дівчинка. - Розкажіть про кохання!
- Так! Про любов! - підтримали її ще двоє дівчаток.
- Фууу! - загомоніли хлоп'ята, проте не надто впевнено. Більше з упертості.
Діти ці були вже не малюками. Підлітки, а дехто дорослий настільки, аби мати власну сім’ю. Сиділи обійнявшись, зігріваючи один одного, бо хоч вогонь припікав добряче, проте в спину тягнуло холодом.
- То страшну, чи ні?
- Страшну!!!
- Казку? Чи бувальщину?
- Казку, діду, казку!!!
- Бувальщину!
- Ну то добре. Сідайте, слухайте, не перебивайте. Я вам розкажу історію, але не байку; бувальщину, в яку не віриться. Та ще й не дитячу казочку, а дорослу. Справжню, як саме життя. Ви ж бо вже не діти?
- Не діти!
- От і добре. Тоді слухайте...
Книга перша.
Дубок та берізка
Кажуть що любов окриляє.
Коли любиш і це взаємно, то й ніч світла, і взимку тепло. Мед солодший та каша смачніша. Не помічаєш незгод, легко справляєшся з труднощами. Навіть біда - не біда, коли поруч кохана людина. Душа співає, серце радіє, очі сяють. Хочеться посміхатися, співати та танцювати. Закохана людина сама гарна, і бачить гарним все навколо себе.
Кажуть що любов вбиває.
Якщо любиш не взаємно, то і день чорніше ночі, і влітку сонечко не гріє. Шмат до горла не йде, хай би тобі пропонували найсмачнішу в світі страву. Все валиться з рук, негаразди сиплються один за одним. І хліб пісний, і виноград не рясний. Чорно на душі, важко на серці. Коли не відповідають на кохання взаємністю, життя втрачає сенс.
Безліч людей на божому світі. Пани й раби, шляхтичі та голота, крамарі, хлібороби, ковалі, рибалки, пекарі... Високі та низенькі, худі та в тілі, старі й малі. Чоловіки, жінки, діти. Всі такі різні... А почуття мають однакові. Де б ти не жив, яким богам не молився, ти відчуваєш Любов. Божий дар, що робить людей кращими і добрішими. Любов як кохання, любов як почитання, любов як захоплення.
Любов, могутня сила. Здатна повернути ріки й зрушити з місця гори. Здатна вбивати і воскрешати. Здатна змінити світ.