Між Московією та Гуляйполем розкидалося Чорнолісся. Жило там Старе Племя. Ці люди зберегли споконвічні вірування, край їх був краєм древньої магіі. Лісовики, дубовики, болотяники жили з людьми, майже не таючись. Та й від кого їм було ховатися, якщо Лісовий народ був ще дикіший, ніж вони самі? Непрохідними були хащі, в яких жили старовіри, харчуючись дарами лісу. Вони полювали, збирали гриби-ягоди, горіхи. Все теє сушили на зиму. В глибину лісу не заходили ні козаки, ні татари. Один лиш шлях пролягав Чорноліссям, і на ньому розбійничали поселяни. Народ той не признавав родичами нікого, ні козаків, ні татарів. Для них всі чужаки були на одне лице. Плати данину та й ходи собі здоровий. І байдуже, що йдуть Чорним шляхом лиш для того, аби пограбувати та взяти полонених. Що з того боку, що з іншого. Хто платив данину - міг виїхати з лісу живим. Кісточки інших гнили в болотах обабіч шляху. Рідко потикалися туди чужаки. Темно було в лісі, що ріс тут з незапам'ятних часів. Товстенні стовбури дерев стіною стояли обабіч шляху, хащі поросли біля дороги так, що протиснутися неможливо було. А далі товстий килим з моху та прілого листя, повалені гнилі стовбури, болотисті прогалини. Повітря тут було важке, пріле, як листя, і тхнуло торфянистим болотом. Комарі та мошкара виїдали очі, переплетене коріння та повалені стовбури не давали проходу. Дикі звірі людей не боялися. Вовки, зубри, лосі, ведмеді, кабани. Дичина тут була знатна, але в будь-яку мить могла з жертви перетворитися на мисливця, бо майже неляканою була від людей.
А під Чорноліссям аж до самого Моря розкидалося Дике поле, де гуляли і козаки, і бусурмани. То був край без закону і права, де все вирішувала сила. Хуторів там не було, лиш кочовики інколи забрідали, розкидали шатри, щоб відпасти табуни на сочній траві. Як могли - не гребували грабунком, бо самі не раз були грабовані. Козаки ганяли їх, добуваючи собі коней та знімаючи з жінок прикраси, бо іншого скарбу в кочовиків не бувало. Навіщо гроші, якщо торгувати не збираєшся?
Гуляйполе таким прозвали, бо в ньому хазяйнувала вольниця козацька. За порогами стояли фортеці, в яких січовики могли сховатися і дати відсіч хоч стотисячному війську.
А річкою ходили Чайки та Дубки, аж до самого Істамбула. Як тільки козакам набридало сидіти без діла, або закінчувалися монети з походу минулого - вони збиралися за новою поживою, між ділом визволяючи побратимів та полонянок, що попадали в рабство.
Життя козака недовге, бо де небезпека, там і смерть недалеко ходить. Та що боятися смерті, якщо вона так і так прийде? Вже краще пожити людиною, ніж існувати скотиною. Весело жили запорожці, не скучно. Та й як же інакше? Не були б такі, то сиділи б на печі, а не на Січі. Хто не козак, той досі в ярмі ходить та панам кланяється.
Хоч живе довше, та чи живе?
Кажуть, козаки - розбишаки та башибузуки. Почасти так і є, та не повсякчас. В мирні будні козаки, мов в’ялі мухи - човгаються, снують, день вбивають. Та й на війні не весь час стріляють та рубаються. Війна - то не лише битви та перемоги, то ще й далека дорога, пошук їжі та води, довга розвідка та підготовка до бою. Війна тягнеться рік чи два, а сутичок за весь цей час аби на тиждень набралося. Вільний день козак сам собі хазяїн, якщо розваги не шукає, то на осонні дрімає. Аби в потрібний час прокинутися, перетворившись з сонного вужа на стрімку змію.
Коли починається війна, на Січ приходить військовий порядок. Ніякого вештання, ніяких бійок та пияток. Дисципліна та закон - ось що панує над гарячими головами. Бо закон той суворий, до порушників безжальний. Пити в поході суворо забороняється. Не один братик в сиру землю пішов; та й товаришів за собою потягнув, бо не міг втриматися від оковитої. То вдома козак сам собі хазяїн, а в поході він слуга і раб обраного ним самим старшини, що і за батька був, і за владику. Мав отаман право і на смерть карати, якщо від того користь іншим була.