Зате як не було війни, козакам не було зупину. Сідали на коней та й мчали, куди очі дивляться. Шукали дівок гарних та розваг веселих. Тоді вже баби ховали онучок своїх по коморах та горищах, а діди горілку прикопували по садках та городах.
Своїх людей козаки не ганьбили, зла не робили. Та чи зло то, дівці радість подарувати, а в старого горілку відібрати, аби не напивався дід, та бабу свою не бив? Силою рідко чого добивалися. Якщо дівка не хотіла йти до стодоли - лишали таку в спокої. Інших багато, веселіших та доступніших. Якщо дід впирався, не видавав де приховане оковите добро - теж не чіпали. Зате віддячували за жадібність по своєму. То воза розберуть та на стріху затягнуть, то стовпа під ворота прикопають, та так глибоко, що старий не враз і висмикне чи відкопає. А могли і просто двері добряче підперти - хай посидить скнара взаперти, поки сусіди носи не повитикають з хатів, та не звільнять нещасного бранця.
Запорожці вже як розважались, то розважались. Гуляло все село. І платили щедро, не рахуючи. Бо що таке скарби? Пшоно, що крізь пальці просівається. Сьогодні є, завтра нема. Та й життя таке, чи ще сам завтра будеш? А людям гроші згодяться. Хто хазяйство тримає - копійці ціну знає. Таким чином і людям допомагали. І коли не скнарився дід на горілку, а баба на закуску чи слово добре - то не лишалися з порожньою мошною. Мали грошей від козаків стільки, що втроє, вп’ятеро більше могли потім прикупити. Ще й на одежину яку лишалося.
А козаки пили, співали, танці танцювали, сміялися і веселилися, мов сам чорт їм брат; вчить жити не тужити, за вчорашнє не згадувати, про завтрашнє не говорити.
А коли приходила війна, бралися козаки за зброю, та й за розум. Бо де немає порядку - там нема і діла.
Радко їхав на війну. Лишав мир, відвертався від кохання і самого свого майбутнього, що ранішньою зорею ледь засяяло на обрії його життя. Чорниш трусив мирною риссю, а Радко роздумував. Їхав вперед, а серце лишав позаду. Що заважало і йому лишитися там, де серце? Що заважало піти за Оксаною, бути з нею, пізнати нарешті, що таке воно - щастя? Хто б його винив, хто б ганьбив? Хіба він лишив військо в лиху годину, хіба втік з поля бою?
Не лишив, не втік, але й не був на місці. В той час, коли брати-козаки билися за свою землю, за своє майбутнє, хіба міг він лишитися осторонь, думаючи лиш за себе? Не міг, бо сам себе назвав би боягузом і картався б до смерті, не знаючи спокою. Не зміг би жити, дивитись людям в очі.
Лишив все, що лиш сподівався отримати - щастя, радість кохання, спокій мирного життя, сподівання на майбутнє; а може, і від життя самого відмовився, бо де війна - там і смерть... Все лишив позаду, взяв з собою лиш сподівання, що зможе повернутися, коли виконає свій обов’язок. Якщо лишиться живим.
Бо йшов на війну...
Війна - це бруд, кров та очікування.
Очікування ворога. Очікування сну чи обіду. Очікування завтрашнього дня, з повним розумінням того, що він може не прийти. Бо війна - це Смерть. Твоя, чи твого ворога, а чи нещасного поселянина, що втрапив в це горнило, в якому згорають душі та тіла, бо провела доля повз його домівку межу між миром та війною. Війна - це смерть, бо переможе у війні той, хто вб’є свого ворога. Мусить вбити, аби не бути вбитим.
Війна - це бруд. Не тільки болото, в якому в’язнуть коні; не тільки піт, що застилає очі під час битви; і не пороховий дим та пил, збитий тисячами вовтузящихся в намаганні вбити та вижити тіл. Не тільки все це. Це ще й бруд в душах, замараних гріхом вбивства; бруд в серцях, що не витримали в важку мить, здригнулися в страху, в намаганні вижити будь якою ціною, навіть за рахунок життя інших. Тих, хто розраховував та сподівався.
Це брехня, це злість та насильство, ненависть, нетерпимість, холодність до чужих страждань. Все це - бруд війни.
Війна. Скільки існує людство, стільки і йде війна. За нові землі, за золото, за рабів. Люди вмирають. Хто за свої переконання, хто за гроші; а чи просто, не пощастило - забрали до війська, аби помирав за примхи тих, хто має владу. Ось і Радко зробився воїном, хоча відчував, що то не його покликання. Але так вже сталося. Воля так просто не дається, за неї доводиться боротися, виборювати, відвойовувати кров’ю та потом.
Войовнича Січ рідко жила в миру. Дике поле лишалось диким, і татарські набіги не припинялися ні влітку, ні взимку. Колись Дике поле було заселеним, але кляті вузькоокі наїзники попалили хутори, повирізали людей. І тепер тільки вільні козаки ходили дозорами в цих землях, аби недопустити чорної навали далі на неньку Україну, на Річ Посполиту, що хазяйнувала над західними землями.