Викопали шанці, насипали вали, та й почали стрілятися. Раз по разу робили козаки вилазки, аби прорватися у ворожий табір. Та з того мало що виходило.
Іслам-Гірей кінноту свою тримав далі від низового війська. Поставив намети за пагорбом.
Ляхи з німецькими найманцями підкотили гармати й почали обстріл. І мало так статися, що одне з ядер втрапило в шатер хана і вбило ханського мурзу... Так кажуть, що то зробилося причиною татарської зради. Інші оповідають своє - змовився хан з королем, бо обидва вбачали в козаках небезпечних ворогів, і не хотів хан їх силу надто зміцнювати. Знав, собака, що як поб'є Богдан ляхів, то й за татар скоро візьметься. Як би там не було, сталося те що сталося. Татари, вбачаючи в смерті одного з полководців своїх поганий знак, кинулися тікати, лишивши козацьку армію напризволяще. Хмель скочив на коня, погнався за зрадливим ханом. Навіщо те вдіяв теж достеменно невідомо. Казали вже козаки - чи не злякався гетьман, чи не втік, військо зрадивши? Та певніше за все злякався Богдан за життя сина свого, Тимоша, що лишався в султана заручником. Тим самим лишив військо без голови. За ним розбіглися й ті, хто міг втекти. Чия совість дозволяла показати спину ворогу, рятуючи власні сідниці. Та небагато було таких. Інші лишилися, бо мусили битися.
Стали отамани раду радити, як далі бути. Богун військом керуючи, все ж таки без згоди Хмельницького іншими полками розпоряджатися не міг. Проте жоден з полковників та отаманів не захтів брати владу в свої руки, бо тим самим і відповідальність отримували. Всі боялися гніву гарячого на вдачу гетьмана. Так би й згинуло військо козацьке, аби не Богун. Не маючи влади гетьманової, мав він натомість повагу козаків. І взявся рятувати братство.
Лишившись без гетьмана, запорожці відступили до болота, аби не допустити повного оточення ворогом. Наказав Богун укріпляти оборону. І під ворожим обстрілом козаки хоробро насипали вали та рили рови, щоб втримати натиск ляхів та німців. За тим перевели дух, зібралися з силами. День перепочили, хоч знали, що час не на їх боці.
Скоро Богун підняв своїх козаків на бій. На прорив. Їм вдалося вибити поляків з блтижчого пагорбу і закріпитися там, бо далі пробиватися сил не стало - палили ляхи та німці з мушкетів та гармат так, що не голови не підведеш. Та й оборону втримати не змогли козаки. Один за одним гинли під обстрілом, ловили тілами свинець та залізо, то ж довелося Богуну відвести людей, аби всі там не полягли.
Десять днів трималися під постійним обстрілом гармат, відбивалися відпіших приступів. Та закінчувалися набої; вийшов і харч. Довго так би не витримали.
Прийшов останній час для славетного війська.
Ще вночі Радко почув далекий гуркіт, побачив червоні сполохи. То не гроза наближалася. То війна була вже зовсім поруч. Ліг спати, але не заснув, не дали важкі думки та переживання. Як там хлопці? Хто бере гору? З якого боку підбиратися, аби в халепу не втрапити?
Ледь дочекався світанку та рушив далі. До гуркоту та полум'я, до жару битви. В грудях забилося в очікуванні бою як б'ється серце хижака на полюванні. Збудженно і водночас ритмічно, наче бойові литаври.
Тайкома забрався на пагорб, подивився вдалечінь, звідки тягнуло димом. Польське військо розкинулось внизу. Десятки шатрів, сотні возів, тисячі коней та десятки, а може й сотні тисяч мурах, що копошилися в намаганні знищити собі подібних.
Там була війна. Там було те, з чим Радко жив ледь не все своє життя.
До сьогодні. Бо тепер відчував дещо, що його тривожило. Чи не страх то? Раніше нічим таким не переймався. Відчував битву - хапався за шаблю. А тепер не поспішав. Розумів чому, і від того робилось совісно...
Раніше не боявся він смерті, ба навіть шукав її, бо в тому вбачав сенс життя - жити так, аби сама смерть твоя стала прикладом для інших; аби запамяталася на віки, і діти онукам переказували, як жив козак і як помер.
Але тепер... Подумав він саме за тих дітей та онуків, котрих не мав, та сподівався мати. Замислився про те, бо знайшов дівчину, котру хотів бачити матір'ю своїх дітей. Саме за неї та їх, ненароджених своїх нащадків, мусив мати гадку, а не за свою славу.
Як єдиний син у батька та нащадок прізвища мав Радко право носити золоте кільце у вусі. Тоді берегли б його козаки, тримали подалі від небезпеки. Був такий звичай - не посилати єдиних синів туди, де вірна смерть. Та скільки козакував Радко - жодного разу тим не скористався. Ганьбою вважав саму думку про те, щоб за спини товаришів ховатися.
Так було. Але тепер був обережним настільки, наскільки дозволяли обставини.
Недалечко лишилося до перших постів. Верхи не хотів їхати, надто примітно. Сідло приховав ретельно, бо там, під лукою, був зашитий добрячий статок. Відпустив Чорниша пастися, не хвилюючись що пропаде. Дочекається, де ж дінеться? Аби ще слідочком не пішов.