Роз’їзди Радко минув стороною. Лінуються поляки кущами лазити, або й бояться. Вважають що й неприятель лиш дорогою підбиратиметься. Тому пройшов передові без пригод. А далі вже діяв, як завжди. Не ховався.
Як лишитися непомітним? Просто не привертати до себе уваги, бути як всі. Тому йшов, не ховаючись. Якщо вловлював підозрілі погляди - підходив, перекидався парою слів. Нічого дивного не було навіть і в тому, що деякі з хоробріших ляхів тайкома покидали табір, аби розжитися якимось харчем; а чи й до баби збігати в найближче поселення... Війна війною, а всі живі люди. І їсти хочуть, і погуляти.
Польське військо було величезним. Табір Лянцкоронського нараховував близько тридцяти тисяч чоловік. В більшості шведська кіннота, проте багато було і поляків з литвинами. Та й всякого приблудного люду вистачало. Прислуга, найманці, торговці. Голодранці, що приєдналися до війська в пошуках поживи. Один одного не те що по імені - в лик не знали. Однак в полку Лянцкоронського, як і в інших полках, вояки в обличчя один одного признавали, тому нова людина виглядала підозріло. Та якщо перепиняли, заводили мову, то казав всім Радко що з когорти Вишневецького, а сюди потрапив як провідник, бо добре тутешні місця знає.
Жовніри спали хто де притулиться. На возах, під возами. На сіні фуражному. Шатрів та яток на всіх не вистачало, от і годували комарів. Куталися хто в що міг аби вже зовсім кровопивці не пожерли. То ж не дивним було що й Радко обличчя приховував, хустку до носа підтягнув. Ходив, заодно видивлявся. Скільки людей, скільки коней, чи є гармати.
Гармати були, проте стояли без діла. З цього боку через багно марно було ядра кидати. Ще не зробили таку гармату, щоб достатній заряд пороху витримала аби в таку далечінь стрілити. Тож сиділи ратники Лянцкоронського поки без діла. Тільки вартували круг болота, чатували на козаків, якщо ті якимось дивом таки вийдуть гиблими торфяниками.
Так походив до ночі. Знайшов головний шатер, проте підійти до нього не зміг - тут вже варта не спала; пильнувала, як годиться. За п’ять десятків кроків колом розташувалися, не тільки шатри - вози виставили, по козацькому звичаю. А під самим шатром ще четверо невпинно пильнували, міняючи пари щодві години.
Не підібратися. Притулився до воза поодаль, покуняв ніби, в півока спостерігаючи за шатром.
Таки побачив його... Полковника війська Посполитого. Високий, вбраний як до двору, чистенький... А збоку - шабля!
Закипівся козак, заскреготав зубами. Але зовні й виду не подав - ніби далі спав, утомлений.
Була та шабля не проста. І належала вона не пану воєводі, а саме йому, Радиславу, воїну Запорожському. Про те пізніше мова піде, а поки козак лиш кулаки стискав та злість гасив в собі, бо де немає холодної голови - там зазвичай з'являється холодне тіло.
Дочекався вечора. А поки чекав та придивлявся - вигадав, як своє назад відбере.
***
Вночі почалося щось неймовірне. Ні з того, ні з сього запалав фураж, освітивши табір мов вдень. Пріле сіно, вогке від болотистого повітря, задиміло, закоптіло. Злякані полум’ям коні зірвалися з конов’язі, понеслися табором, не розбираючи дороги. Перелякані з просоння жовніри похапали зброю, і не один в темряві ненароком штрихнув товариша, прийнявши того за ворога.
Лянцкоронський як спав в одних підштанцях та нічній шапочці, так і вискочив з шатра. В руках тримав він пістоля, але шаблі не схопив. Крикнув до вартових, спитав щось. Радко не чув що саме. Часу зоставалося все менше. Мишею ковзнув під вози, перекотився в темряві, кинувся в тінь. В тіні й пропав, мов згинув.
Коли паніка вгамувалася, та повернувся великоіменитий пан Ляцкоронський до шатра, Радко вже був далеко.
Але не минув своєю увагою й гармат. Поки всі бігали, підійшов непоміченим та в дві із трьох встиг забити в запальні отвори по гвіздку. Біля третьої лишалось двоє вартових і Радко не зважився затримуватися. Без того багато часу втратив.
Покинув він табір. А в руках тримав рідну свою шаблю, Богуновий дарунок.
А Лянцкоронський лиш вранці помітив що розпоротий шатер, що зникла гарна шабля, до якої вже звик. Не знав шляхтич лиш одного - сам лишився живим тільки тому, що в час, коли невидимий злодій хазяйнував в його шатрі, не повернувся він одразу до сну, а постояв з охоронцями своїми.
Проте недовго лишалося князю землю топтати. Прийде і його час під Мізочем, і зовсім скоро. Та то вже інша історія, котра до Богунового дарунку відношення не має.