Розділ шостий.
Богун
Богун в порубаній кольчузі, закривавлений чи то від своїх ран, а чи від чужих, простоволосий та спітнілий, підлетів конем, спішився, напився і вилляв на себе води з відра. Мов з пекла вискочив. Великим чином так і було насправді.
Лиш тоді побачив Радка. Кинув відро.
- Чи привида я бачу, а чи то справді ти, брате?
- Та я, Іване. Я...
Змучений козак не стримався, розкрив обійми, і побратими розцілувалися, мов брати, що вже не чаяли побачитися на цьому світі.
- Яким чином? Як ти до нас пробрався?
- Розкажу, після. Як ви тут?
- Ніяк, Радику. Ніяк. Кінець нам... Хмеля зрадники-бусурмани чи то полонили, а чи посікли. Ляхи загнали нас в болото, бо пани-полковники без батька і кроку рушити не здатні. Один я з полком нашим ще стоїмо, але й нам кінець. Б’ють нас гарматами, як звірину загнану. Скоро кінець нам.
- Не кажи кінець, отамане, поки під небом ходимо. Дасть Бог, виберемося.
- Бог дасть... Та чи в цьому житті...
- На все його воля.
- Та й так... То як ти до нас потрапив, кажи скорше!
- Та отак, як ми й підемо звідсіль.. Знаю я стежку, болотами вийти можна.
Підняв Богун втомлені очі, посвітлів ликом:
- Думав я про те. Намагалися пройти, та чекає там нас Ланцкоронський з гарматами. По одному поб’ють, поки з болота вибиратимемося. Загнали нас в глухий кут, і нема виходу... Як же ти повз них пробрався? Скажи що гниловодом прийшов?
- Та й кажу, отамане. Тванюкою!
- А Ланцкоронський, падло рябе? Як ти прошмигнув його заслін?
- Та побував я в нього... - Радко втомлено посміхнувся. Погладив руків'я шаблі - Вони понад лугівкою стоять, отамане. А я дальню дорогу знайшов, яром. Туди вони конями не ходять, бо широке багно, застрягнеш. Але ми вийти зможемо.
Богун не стримався. Зранене серце його боліло за побратимів, за козаків, що билися на смерть, не сподіваючись ні на що. І ось, прийшла надія, приніс побратим добру вістку.
- Чи не Бог послав нам тебе, брате Вернидубе? - сказав Богун і ледь не вдарився в сльози.
Притис побратима до себе.
Великою людиною був Богун.
Козак із козаків, невтомна душа, Богун не уявляв собі життя без степного простору, без неба над головою. Як вільний птах, ширяючий в піднебессі, ганяв Богун за вітром по степу. Як не було війни, шукав він пригод в чужих краях, ходив малими силами і на татар, і навіть на турків за море. І майже завжди вірним побратимом йому в тих походах був Радко Барс.
- З тобою удвох, Барсе, ми і світ перевернемо! - жартував Богун.
А Радко піддавався впливу цієї вільної душі, і з ним сам робився вільним настільки, наскільки то лиш можливо. Не думав ні про що, навіть за саме життя не турбувався. Пив, скільки міг, співав, аж голос зривав, танцював, поки ноги тримали. А вже як битися доводилося - то доти, доки вороги не падали, будь то навкулачки по корчмах, а чи до смерті в кривавих походах на бусурман. То вже як війна була, то трималися козаки порядку та закону степового братства; не пили, не гуляли, зброю міцно тримали. А в час, що можна було назвати мирним, зупину їм не було. Тому й любили один одного, мов рідні брати; трималися разом як два колоски, що з одного зернятка виросли.
Богун понад усе любив волю і людей, вільних та щирих. Тільки таких тримав поруч, іншим місця в його полку не було.
Мав він десь і дім. Та про те не згадував, бо справжньою його домівкою був степ і ліс, і поле і ріка; дахом небо чисте, а стін взагалі не мав і не визнавав, бо стіна - то неволя, то кордон, за який не можна.
Богун любив цю землю, що називав Батьківщиною; понад усе любив Україну ; за неї ладен був і життя віддати, і саму волю свою. На те і слова в нього були: „Душа Богу, тіло землі, а доля моя - Україні”. Дивно таке було бачити в людині, здавалося, бездумній та вітряній. Та Богун лиш здавався таким. Як в боях і походах, так і в хмільних гулянках він лиш топив тугу, причини якої не відкривав нікому, навіть найближчим побратимам. Лиш одного разу Радко ледь доторкнувся до його таємниці, почув слово, що могло видати стримувані почуття Богуна. То було мов тріщинка в панцирі, та наступної миті Богун опанував себе і вже ніхто б не помітив тієї туги, що ледь було не пробилася крізь зовнішню безшабашність козака.
А потягнулися люди за Богуном, коли слова його почули на козацькій раді, й слова ті вкарбувались в серця, і не забуті й по цей день.
Минулого літа 7158 року відбулася рада в Чигирині. Хмель наполягав, аби козаки прийняли протекцію царя московського. Мовляв, сил своїх проти могутності Речі Посполитої не стане, потрібно шукати помочі сусідської. Татари виказали себе товаришами ненадійними, лишився сусід північний, котрого ляхи теж добряче скубали. І в дружбі з москалями бачив Богдан гарант майбутніх перемог.