Богун з іншими молодими полковниками виступив проти. Знав Богун, що слова Богдана розумні, та не могла його непримирима душа змиритися з ними.
- У царстві Московському - рабство і невільництво у найвищій мірі. Самі вельможі та бояри московські титулуються звичайно рабами царськими, і просьби свої підносять царю навколішки та б'ють йому чолом. Чи й для нашого народу хочете ви такого неподобства? Нам з москалями різні стежки, бо наша йде до волі, а їхня до рабства вічного. Та й з посполитим народом нам немає майбутнього, бо всі вони вважаються кріпаками, продаються на торжищах і в житлах од власників і господарів своїх нарівні з худобою тримаються. А почасти і на собак вимінюються, і продавані при тому мусять бути ще зумисне веселими і виказуватися своїм голосом, добротою і знаннями будь-якого ремесла, щоб через те скоріше їх купили і дорожче заплатили. Словом сказати, з'єднатися з таким неключимим народом є те саме, що кинутися із вогню в полум'я... Ми маємо творити власну свою владу, об’єднавши Українські землі, а не падати на коліна перед царями та корольчатами. Чи така мала наша земля? Чи мало козаків? Україна - вільна земля, Богдане. А ти, батько, чи того ж рабства для свого народу бажаєш? Поки є сили, мають козаки битися з ворогами, а не вклонятися їм. Україна наша мамця, хіба віддамо маму в неволю?
Був Богун могутнім воїном, проте не був політиком, бо завжди лишався прямим в словах та ділах своїх.
Хмельницький на ті слова сильно образився. Та виду не подав, бо Богун був не тією людиною, від якої можна відмахнутися та й забути. Була така правда, що й людям соромно казати. Кожен знав, що військо Хмельницького могутнє і здобуває великі перемоги. Міг Хмель людей коло себе згуртовувати, в тому правда була. А от щодо перемог... Непереможним було військо українське, а не сам Хмельницький. Великий Гетьман був політиком, та не воєводою. Мало хто знав, що насправді Богун військом командував. Планував, розраховував, передбачав. Розставляв стрій перед битвою, обирав час і місце, де кожен полк має бути, і що та коли мусить робити. Хмельницький лиш слухав та погоджувався, а потім виходив до старшин віддавати накази.
Саме тому Хмель цінував Богуна. Та по тій же причині і боявся, бо знав у кого справжня сила, хто може відібрати його, гетьманську, владу.
Поки частина козаків відбивала наступи ляхів, інші під супроводом Радка брали все, що могло на болоті триматися. Дошки, дишла з возів, кожухи та солому... Сідла, попони, жупани... Навіть з вбитих побратимів знімали, бо тим вже не треба те, все одно перед апостолом Павлом стануть, мов новонароджені. А живим то ой як згодиться... Все, що могли кидали в болото там, де Радко показував. Бо де пройшов один, сотня не пройде. Розтопче хлипку землю, зробить з неї багнюку. А так хоч щось. Працювали всю ніч до світанку, все далі забираючись в болото. Аж поки хтось не вигукнув:
- Братики!! Вибралися! Тверда земля! - ледь не заплакав козак; впав на землю, цілуючи її, рідненьку.
Перший загін озброївся і розсипався по хащам - тримати оборону, якщо ляхи й тут з’являться. Шлях було прокладено. Прийшов час пройти тим шляхом оточеному досі війську.
Десятки тисяч козаків були оточені сотнею тисяч польського війська. Поляки вдень і вночі бомбували козацький табір, закидаючи його гарматними ядрами та шрапнеллю. Гриміли залпи, свистіли кулі, лунали крики поранених. Укріплення захищали від більшості пострілів, та час від часу снаряди таки перелітали через вал; то вартувало життя не одному козаку. Хоч і ховалися в шанцях, та смерть знаходила і там. Поляки розстрілювали оточених, не шкодуючи пороху. А відповідати було нічим.
На небосхилі горіли заграви, небо світилося від вогнищ та спалахів у полі, де стояли ляхи. Заграла заграва і на сході.
Прокидалося сонце.
Радко покликав Богуна:
- Виходити час, отамане.
- Час. Але як підемо? Не повернешся спиною до ляхів. Враз нагонять і посічуть, хоч і в болоті...
- Лишимо сміливців для прикриття...
Богун спохмурнів. Лишити. На смерть...
Покликали сотників та десятників. Прийшли і Радкові побратими. Не спали, не відходили від свого отамана.
Став обраний наказний гетьман перед козаками.
- Побратими... Браття. Чекали ми на свій останній час і не мали вже надії. Але тепер уповання є. Можемо пройти тванюку!
Втомлені обличчя проясніли, очі засяяли надією. Але Богун продовжив:
- Але... Всім не вийти. Має хтось прикривати відсуп побратимів Чи хто сам визветься?
Затихли на мить.
- На смерть? - прошепотів хтось.
- На смерть... - почув Богун, і то підтвердив. - Хто зі мною лишиться прикривати поранених?