Завмерли козаки в очікуванні, затупцювалися.
- Так і так помирати. То краще в бою, а ніж в болоті! - промовив Перебийніс і став ліворуч від Богуна. Радко ступив праворуч отамана, шаблю в землю встромив:
- Сьогодні ходимо ми під синім небом, а завтра в сирій землі лежатимемо, бо так суджено нам і на роду написано - жити та померти. То ж скажіть, братове, чи не варто прожити так, аби не соромно було дітям нашим на нашу могилу ходити? Аби пам’ятали нас у піснях та оповідях, а не забули одразу, землею засипавши? Чи не честь - славно померти, щоб наші нащадки жили вільними від панства і панів, від неволі, що робить з людини скотину... Чи може хочемо ми відступитися, вклонитися недругам, що поневолити нас хочуть і в рабство загнати?
Підняли голови козаки, загомоніли.
Лука першим виступив вперед, без слів став біля свого сотника; за ним разом всі хлопці Радкові. І почалося... Один за одним підходили козаки, витикали шаблюки в землю, аж поки нікого не лишилося навпроти.
- Дякую, браття. З вашої волі я відберу три сотні стрільців. Ви ж, братове, лиште побратимам заряджені пістолі свої та мушкети.
Три сотні їх лишилось, героїв, приречених на смерть. Та всі як один сказали:
- Ти, Богуне, не лишайся, йди. Війську ти потрібніший, без тебе пропаде військо, і смерть наша буде марною.
Схилив голову на те Богун, зажурився. Не міг покинути братків цих, але і тих полишати не годилося. Тут три сотні, там - десятки тисяч. Мав слухати не гарячого серця, а розумної голови.
- То кого старшиною при собі зоставите? - запитав сміливців.
Загомоніли козаки, завагалися.
Радко вийшов вперед:
- Дозволь мені лишитися, брате...
Богун схилив голову. Волів би лишити брата при собі. А козаки зраділи:
- Барса лиш, отамане. З ним і помирати веселіше буде.
- Барса!
- Радка! А дасть Бог, і виживемо, з його вдачею!
Всі як один погодилися.
Обійняв Богун побратима, іншим вклонився:
- Прощавайте, браття. Кого не побачу більше - простіть. Хай з вами буде Господє благословення і захист Матері Божої!
З важким серцем лишав Богун брата свого названого, Радислава Барса.
- Коли всі відійдуть, відходьте і ви, Радику. Тікайте багном, і хай Бог з вами буде.
- І вам хай Бог помагає, отамане. Ще побачимось...
Сказав таке, хоч сам в те не вірив.
Радко лишився, хоч знав - на вірну смерть йде. Раніше б радів від того, бо славнішої долі й бажати годі. Але тепер сумний зробився.
«Прощавай, Оксано. Прощавай, кохана...» - плакало серце. Вперше не смерті - життя шукало.
Але вірність була перед усе. Без вагань лишився Радко, і думки про майбутнє прогнав. Буде, як буде, по іншому ніяк.
Першими пішли поранені, хто на ногах тримався. Інших побратими на плечах несли. Ворожі обстріли не вщухали, ядра та кулі свистіли, наче гидкі мухи, що злітаються на запах крові та смерті. А тисячі відходили в болото, зникали в темряві. І кожен йшов з важким серцем, бо інші лишалися аби померти заради їх спасіння.
Україна житиме доки стоїть на землі рідній останній козак. І буде то вічно, бо поки існує честь та слава - не переведуться й козаки.
Три сотні звитяжців зосталися аби дати змогу відійти тисячам. Знали що на смерть лишаються, та жоден не відступив, не злякався. Така вже доля козака - покласти голову по полі бою. То велика честь і вічна пам'ять, заради такої слави попервах і шаблі в руки взяли.
Падали ядра, сипались кулі. Відбивали запорожці навали польські, відстрілювалися, відмахувалися піками та шаблями. Як тільки ляхи намагалися штурмувати - запорожці одразу відкривали вогонь. Тим часом військо Богунове відступало, козаки віддалялися, зникали в мряці. Чи ще самі вийдуть?
- Протриматись хоч би до полудня треба, браття. З того боку чекають нас коні, дасть Бог виберемося.
Ляхи намагалися прорватися, та козаки щільно тримали оборону. Один за одним гинули сміливці, падали на сиру землю. Та не відступали ні на крок, не відходили, аж поки останній з багатьох тисяч побратимів не добрався до іншого берега багнища.
Відстріляли набої, затупили шаблі. Із трьохсот до світанку лишилась сотня. За годину - п’ятдесят. Коли лишилось їх десятеро, мали відходити.
Запалили тоді порох, що в міни був закладений, та й кинулись до болота. Побачивши відступ останніх захисників, ляхи з радісними викриками кинулись на приступ. Та недовгою була їх радість, бо догоріли порохові запали, міни рвонули так, що жовніри в повітря шкереберть повзлітали. Все затягло димом та пилом, крики поранених непочутими лишилися після страшного гуркоту, котрий людей глухими поробив. А козаки тим часом відступили в глиб болота.