Стали на острівець, єдине місце де можна було розвернутися. Навкруги вода, плавні та обламані гнілі стовбури дерев; лиш подекуди стирчав очерет та осока, відмічаючи місця, де можна було ризикнути ступити ногою.
Жовніри полізли було в тванюку, та ледь не потопилися. Тоді вчинили мерзенно - покликали мушкетників, притягнули гармату та взялися розстрілювати острівець. Не встигли козаки відступити далі, бо не бажали показувати ворогу спину, не протримавшись досить аби Богун людей відвів подалі. Радко наказав залягти, сховатися від смертоносних дуплетів, хоч від того мало було користі.
Одного за одним знаходили кулі козаків. Полягли майже всі. Лишилися Радко, Лука, Стецько і козак Микита Лежебока.
Микита був козак не старий, та вже й не молодий. Високий, як дуб, міцний, як скеля. Не козак, а богатир. Одним махом стинав голови ворогам. Міг взяти ляха голими руками та пожбурити за вози, мов мішок з соломою.
- Ви йдіть, братки. Я прикрию.
- Ти йди...
- Не сперечайся, сотнику. Я своє віджив, а вам ще жити і жити. Дітей ростити.
Він чомусь подивився на Луку, і посміхнувся, тамуючи біль.
- Я маю...
- Нічого ти не маєш, хлопче. А мені так чи й так кінець. Бачиш, дірку в боці ляшська куля зробила... До вечора аби дожив. Та якраз сил стане кілька куль у відповідь відправити. Зарядіть мені мушкети, браття, та йдіть з Богом.
Попрощався Радко з козаком, поцілувалися на прощання. Попросив Микита лиш про доньку його згадати, допомогти, щоб виросла не нужденна. Обіцяв те Радко, і слово його таким було, що мав тепер Микита спокій.
Був Микита поранений, але просто заткнув дірку від кулі віхтем та перев’язав рукавом, аби кров не тікала. І далі бився.
Радко з Лукою пішли водою. Вода навкруги - знизу, з боків, та й зверху теж... Почався нудний дощ, холодний попри літо. Дякувати Богу раніше не зарядив, бо й без того вогке болото почало поступово перетворюватися на озеро, стираючи з виду невірну стежку, відмічену лиш купинами та острівцями, що поволі вже зникали під водою.
Стецько позаду тягнувся, крок в крок ступав за Радком, бо прогній жартів не любить. Крок не туди - прощавай, життя. Затягне так, що повік не знайдуть.
Саме в той час ляхи кинулись наздогін. Дощ лив безперестанно, але перед тим, як намокли запали та відсирів порох, встигли ворожі стрільці пальнути з самопалів...
Спіткнувся Стецько та й впав в воду. Одна з куль влучила в нього, збила з ніг. Тільки-тільки встиг Радко ухопити хлопчину та сам вхопився за гілку засохлого дерева. Ледве втримався, аби не впасти; ледь обидва не згинули в болоті. Витягнув, примостив на спину й поніс на собі. Від того мало не по пояс провалювався в багно; місцями не йшов, а повз, все глибше вгрузаючи. Але побратима не кидав. Лука допомагав, як міг, підтримував, витягував за одяг.
- Як помирати, то разом, братику. Тримайся, не кину я тебе. Дасть Бог, виберемося. А як ні, то разом на той світ підемо.
Стецько мовчав, і лиш важке дихання підказувало козаку, що побратим ще живий.
А Микита, як закінчилися набої, взяв до рук косу. І ще не одного ляха вразила його рука. Стріляли німці, але кулі минали козака. І списи кидали литовці - не долітали списи. Рубати лізли шведи - голови стинав їм могутній Микита. Та всьому на світі Божому кінець є. Прийшов він і до славетного запорожця. Довше не в силах був відмахуватися від насідавших ляхів; вперся на древко, так і застиг. І коли нарешті звалила його з ніг ворожа алебарда, то побачили здивовані ляхи, що не всі кулі мимо пройшли... Був козак зранений так, що живого місця не лишилось. І все одно стояв до останнього, мов неживий вже бився...
Тисячі козаків полягли там, під Берестечком. Загинули в бою, пліч опліч захищаючи своє право на волю, на власну долю, на чесне життя. Микита і сотні таких же, молодих та не дуже, згинули під тим болотом, та жоден з них не просився, не здався на милість ляхам. Воліли загинути, не скоритися. Програли, проте пішли зі славою.
Ця поразка не знеславила військо козацьке, бо була лиш одним з епізодів великої війни за волю України.
***
Богун, як вивів військо, то не відступив, не втік, лишивши товаришів пропадати. Підняв у бій тих, хто міг триматися на ногах, та й вдарили по Лянцькоронському.
Чорні мов чорти, замазані багнюкою, мовчки вилазили з болота запорожці. Побачивши їх поляки з глузду посходили. Звідусіль почулися крики: «Мертвяки! Покійники!» Здалося ляхам, що то повстали душі вбитих в бою запорожців, потягнулися до живих, аби страшно помститися своїм вбивцям. В польському стані піднялася така паніка, що годі було зупинити.
В ту ж мить Богун з двома сотнями кінних вихором налетів на іншу частину табору ляхів. Звідтіля почулися крики, що козакам поміч підійшла; що татари повернулися, ще більшою силою. Піднялась така сумятиця, що шведи не знали куди тікати. Деякі з переляку кидались в болото і там тонули, волаючи від жаху, бо впевнені були, що сама нечиста сила живцем затягує їх на той світ. Інші кидали зброю, падали на коліна, молячи про пощаду.