Повість наша про часи, коли були люди, були і звірі. А були і інші. Є вони і понині, але тих вже нема, що були. Інші вони, інші і ми. Різні часи, різні й ті хто жив і житиме.
То була приказка, а казка буде далі.
Частина перша.
Відчуття та почуття
Щока з щокою. Ніжне до щетини
Волосся запах, дихання тепло
До тіла тіло крізь обійми лине
Грудей торкання з розуму звело...
Вуста шепочуть про палке бажання
Шукають губи пружних губ твоїх
І серце б’ється в пристрасті кохання
Бо поруч з серцем, обраним з усіх...
Розділ перший.
В Карпатських лісах
Літо 7159 (1651) року.
Смерека, височенна, з широким лапатим гіллям, стояла обабіч прірви споконвіку. Чіплялася міцним корінням за каміння, гострою верхівкою хмар торкалася. Мов саме життя, що тягнеться до сонця, аби не померти в затхлості пітьми, росла вона на краю ущелини, під якою по камяному гирлу біг стрімкий потік, пробиваючись поміж горами до долин і степів, до самого моря. Щороку розросталася смерека новими гілками в вишині, щороку нижні гілки відмирали, осипалася стара хвоя.
А за смерекою починався ліс. ЇЇ діти, старі та молоді дерева, стрункі та високі, як їх праматір. Молоді намагалися вибратися з затінку старших сестер, ухопити свою частку сонячного теплого світла, росли ввись, не вшир. Дубки, берізки, молоді грабчаки змагалися з ними на околицях старого лісу, зеленою стіною ховаючи його таємниці від людського ока. А далі, в глибині Ліс, густий і темний, здавався мертвим, лиш біля неба зеленів мов той шатер, що не має стін. В глибині того шатра поселилися сутінки. Не розібрати: день яскравий стоъть а чи хмарно. Здавалося що й дощ якщо піде - землі не дістанеться.
Сич вивернув голову, спостерігаючи за незваним гостем. Ухнув, незадоволений чужою присутністю. Далеко внизу, під переплетінням сухих гілок праматері-смереки, крізь хащу продиралася людина, вела за собою чотириногого. Раба людського.
Холодним поглядом проводив птах чужинця, а коли той зник, невидимий за стовбурами віковічних дерев, птах змахнув крилами, зірвався вниз, ковзнув поміж гілок, затим злетів. Безгучно, наче привид
Високі гори, стрімкі ріки в тім краю. Важкий шлях пролягає зривистими стежками, і не кожен в змозі той шлях пройти. Непрохідні лісові хащі, бурхливі річки та урвисті скелі, хижі звірі та отруйні гади - не найстрашніше, що може стати на перешкоді в напівдикім краю. Кажуть, в горах таїться зло, лихіше за вовків та ведмедів. Чимало людей зникло безвісти, і ніхто вже не знайде їх решток.
Нелегко доводиться самотньому подорожньому в тих місцях. Та дорога важка не страшить козака. Для того й дав Бог життя, аби з небезпеками боротися, труднощі перемагати. Інакше, який він козак, якщо відступиться перед перешкодою?
Хоч вдягнений був подорожній як шляхтич, і чуба не носив, та був таки він козаком. То було зрозумілим з мови, якою промовляв він до свого коня:
- Чорниш, Чорниш. А чи втомився ти, а чи розлінувався? Чого пручаєшся? Йшов би собі сам, чом тягнути тебе маю, мов не ти, а я коняка...
Він вів коня в поводу, бо стежка тягнулася вгору, інколи задираючись так, що, не нахиляючись, рукою землі торкнутися міг. Аби не вихляла стежка змією, не пройшов би кінь. Петляючи, виводила стежка до урвища, де була надто вузькою і небезпечною. Невірний крок - і кінь разом з поводирем зверзеться в прірву, на каміння до бурхливого потоку, що шумів, невидимий, далеко внизу.
І людина, і кінь майже вибилися з сил коли нарешті вийшли з лісу на гірську луговину, що розкинулась під хмарним небом біля самої вершини. Там перепочили хвильку і рушили далі вже більш рівною дорогою, прокладеною гірським хребтом багато століть тому першими гуцулами, котрі обживали цей дикий край. Лиш на перевалі сів козак в сідло. Варто було поспішати, аби знайти краще місце для ночівлі.
На вершині дерев майже не було, лиш покручені вітром ялиці серед мякого килиму ясенів, ягідок-чорниць. А ще каміння всюди, куди не глянь. Велике, мале, брилами та гострими крижнями, насипами та поодиноко в траві... Царство мертвого каміння.
А гори розкидалися взусібіч, підпираючи гострими вершинами сіре до дощу небо; зливалися з хмарами вдалині, так що не розбереш, де небеса, а де грішна земля. Тут, на височині, стаєш ближчим до Бога; мов в святій землі, що не знала гріха. Хочеться молитися і плакати, як плаче душа за втраченим раєм.
Та на те не було часу. Ввечорі козак збирався помолитися, поговорити з Богом, батьком всього сущого; подякувати за ще один подарований день життя. Але поки що мав поспішати, бо ночівля в горах - справа небезпечна, і будь де не вкладешся.