- Та ви тут скажіть. Немає в мене часу гуляти...
- Який гарячий. Не женись, бо не оженишся.
Повернувшись та не чекаючи на нього, стара пошкандибала до хатинки, ні разочку не обернувшись. Радку не лишалося нічого іншого, як йти слідом. Чорниш плентався позаду.
Хатинка була старенька, але чисто прибрана, побілена. Стіл, лавка, скриня і нове ліжко, гарно оздоблене різьбою. Мабуть коштувало чимало грошей.
«Видно, є в старої син хазяїн. Допомагає...» - подумав Радко, звикаючи до півтемряви та озираючись.
- Сідай, не стій стовпом!
Радко присів на лавку. Стара винесла квасу, скибку хліба з сиром.
- Дякую, я не голодний... - відмовився він, відвертаючи голодні очі від пригощання.
- Ага. Бачу. - старенька, здавалося, знову лишилася чимось задоволена. - Бери, не ганьбися. Не об’їси стару.
Радко взяв частування, вклонився вдячно і відкусив кусок.
Стара дивилася на нього пильно і проговорила незрозуміле:
- Добрий ти хлопчина. Не такий...
Який не такий, Радко не перепитував. То здалося лиш дивним старечим висловом, коли промовляючи щось, водночас згадують за своє. Натомість запитав про нетерпиме:
- То скажіть вже, бабцю, де мені Оксану знайти?
- Та тут і знайдеш, якщо почекаєш. От-от має прийти.
Радко ледь куском не вдавився. Підвівся, сорочку поправив, волосся чомусь пригладив.
- Як прийти? Вона що, живе тут?
- Та ні, живе вона вдома, в мене хазяйнує. Онучка вона моя.
Ледь дочекався, поки почуються в сінях легкі дівочі кроки. Серце закалатало так, що чути перестав. Але встиг відмітити, що не одна, а двоє ніжками тупають.
Двері відчинилися, і серце впало, ледь не розбившись. То була не вона. В хижку зайшли подружки Оксани.
- Добрий вечір, бабцю Горпино.
- І вам того ж. Маряно. А Оксана де?
- До неї Михась приїхав. Вона просила щоб ми допомогли по хазяйству... А чий то кінь у вас яблука краде?
Тільки тут дівчата помітили гостя.
- Ой... - почервоніла чорнява. - Радко!
Інша привіталась і вийшла, прихопивши відро.
А Радко вже не чув і не бачив того. Оксана не прийшла... Вона з кимось... В неї є хлопець... Все скінчилось, так і не почавшись.
Дівчина щось ще проговорила та вийшла. А Радко сидів на лавці, з місця зрушити не міг. Мов помер. Дихав, але не рухався. Думки всі вилетіли з голови, лиш одна крутилася дзигою: «Все. Кінець. Все...»
Бабця те бачила і з старечою мудрістю зрозуміла все, що у хлопця на душі робиться. Протягнула келих з водою:
- Пий! - не запропонувала. Наказала.
Тремтячими руками взяв Радко келих, пригубив, закашлявся. Прийшов до тями.
- Пий, кажу.
Тепер випив. Все, до дна. Вода, мов напій з благословенного гирла святої ріки, скоро повернула йому розум і тяму.
- Не переймайся, хлопчику. Я бачу людей. Ти добра і гарна людина. Все буде добре, повір мені, старій...
ЇЇ слова були мов бальзам на рану. Стара людина обманювати не буде. Допоможе... Певно вона знає щось? Може то не коханий Оксани, а лиш залицяльник? Може, не любить вона того, як його?.. А він, бовдур, вже й в тугу вдарився! Якщо бабця каже, що все добре, то так і буде, бо ж знає вона свою онучку, знає, що в тої на серці. Старих людей не проведеш.
Він повірив, що не все втрачено, все попереду. Життя не скінчилося, воно триває.
- Дякую вам...
- Богу дякуй. Він керує долями, і тебе не лишить своєї уваги...
Вийшов за поріг. Що далі робити? Йти, шукати Оксану? Гнати в шию нечемного кавалера? Та куди йти, де шукати?
Друга дівчина показалася вчасно.
- Дівчино, не скажеш, де знайти Оксану?
Помовчала. Поставила відро з молоком, відвела погляд.
- А нащо тобі?
- Як то «нащо»? Я заради неї приїхав! - прямо сказав Радко.
- Нема її. З хлопцем вона.
Радко на мить замовк. Вкололо в серце гострим сумнівом. Таки з хлопцем...
- Що за хлопець?
- Михась. ЇЇ наречений.
Знову в голові запаморочилося. Таки наречений...
- Вона ж тоді сама була... На Купала!
- Була. Тепер помирилися.
Присів на лавку. Дівчина ще щось проговорила, та він її вже не чув, бо голова загуділа від думок, як бджоли гудять, потривожені у вулику. В одну мить всі мрії, всі сподівання осипалися пожовклою квіткою, і майбутнє, яким жив весь цей час, зникло, пішло маревом, як зникають з неба кольори вмираючого сонця.
Розділ восьмий
Старий шинок.
В Кривоноса він побував, послання переказав, тепер міг не поспішати. Та й спішити було нікуди, позаяк життя його скінчилося...
Чи знав він раніше, як болить душа? Знав, як і всі. Але ніколи не гадав, що може бути аж так... До безвиході, до безпамятства. Брів, і не помічав дороги. Якби не кінь, вже давно б заблукав, згинув в темному лісі. Або ліг би десь під дерево й не вставав до скону. Хай би вовки рвали тіло, чи круки викльовували очі - байдуже... Гірше не буде. До того боліла душа...