То лиш в казках кохання завжди взаємне. В житті все не так. Набагато складніше. Якось так вже Бог дав, що коли ти кохаєш, тобі не відповідають взаємністю; і навпаки. Чомусь завжди вабить те, чого отримати не можеш, а не те, що саме йде до рук. Ми кохаємо якраз тих, хто на нас уваги не звертає. То як правило людського єства - що маєш, не цінуєш. Коли один приділяє іншій занадто уваги, вона то сприймає як належне. Якщо не гірше, бо часто зайва опіка дратує... Чому виходить так, що без страждання нема й кохання?
Лиш в сумнівах та душевному болю народжується справжнє почуття. Чим сильніший біль, тим сильніше й кохання. Його почуття народилося аби страждати без взаємності та помирати в самотності. Чому так? Чому завжди так?!
Гіркі думки злими бджолами гуділи в голові так, що й дороги не помічав. Осінь сочилася дощами; накрапав дощик і тепер. Але він того не бачив і не відчував. Не помічав низьких сірих хмар, не помічав зірваного злим вітром мертвого листя. Все навкруги було таким же сірим, як його думки. Відчував лиш холод, зовні та зсередини; та ще знав, що не зігріє його кохання. Він знову лишився самотнім; навіть ще самотнішим, ніж раніше, коли ще не знав яскравих сподівань та не мріяв про майбутнє.
Дрібний набридливий дощ стікав з одягу, з коня, зі стежки; ховався в землю, що вже води не потребувала. Осінь - час вмирання, не життя, і тепер він відчував то як ніколи. Бо сам вмирав від холодної туги...
А Чорниш поволі йшов собі перед очі. Пряма стежка привела в те місце, котре добрі люди оминали десятою дорогою...
Лісом вело дві дороги. Стара, пряма як голка, і нова, що оминала ліс рибальським гачком. Нова була довшою, але легшою. Густе віття на лізло в очі, об коріння дерев не спотикався кінь. Та й видно на ній було аж до настання темряви. Лісова ж дорога була темною і похмурою, по всьому видко, користувалися нею лиш тоді, як сильно поспішали.
Він не помітив, як з живого, місцями ще зеленого лісу, в'їхав до сухого, мертвого. Всюди з землі стирчали покручені стовбури, обламане гілля розсипане по землі, мов тіла по полю бою. Далі ще гірше - вже могутні стовбури лежали мов підрубані; кора осипалася з них, встеляючи землю трухлявим килимом.
Не чутно вже було й птахів; звір'я не шаруділо в осипаному листі. Та Радко того не помічав, хоч іншого часу не обминув би насторожитися. Думки його були далеко - там де й сама душа. Їй Богу, хотілося впасти на землю та заридати немовлям...
«...Не будеш ти моєю, голубко... Не жити нам разом, не глядіти малюків непосидючих... Не сидіти вечорами біля печі, в очі любі позираючи... Не покладеш ти мені голову на плече, не обійму тебе на ніч, зігріваючи».
Думав таке, а серце краялось. «Все це буде, але не в нас з тобою... Не моя ти пташинка, Оксана...» - знову говорив козак в порожнечу, а в горлі стояло клубком, дихати не давало. Не будь козаком, їй-бо б розплакався; може легше б стало. Але терпів, мружив очі, відвертався від вітерця, аби й сльозини не було.
Хотілося або напитися, або втопитися.
Чого шукаєш, те й знайдеш. Доля, поводир нещасних та стражденних, привела не до річки; вийшла стежка саме в те місце, котре мало проганяти з голови розум та міняти його на дурний хміль. Чорниш пришвидшив крок, аби скорше минути єдину розраду для козака, і то було дивно, бо кінь ніколи не тікав від відпочинку. Радко притримав вуздечку.
«Втоплю дурні думки, прожену чорний смуток, а там будь що буде. Може, полегшає...»
Дивно було бачити шинок так далеко від людських осель, в подібному запустінні. В ті далекі часи шлях від хутора до хутора міг займати по кілька днів. Втомлені довгою дорогою подорожні знаходили вечерю та дах на ніч в придорожніх дворах. Корчмарі мали з того зиск, мандрівники - харч та відпочинок; а місцеві збирались для пиятки, маючи нагоду заодно дізнатись новини з усіх усюд. В корчмі ночували проїжджі, що несли новини з далеких куточків краю, а то й зарубіжжя. Інакше бути не могло, та й не було. В корчму вітром заносило всі новини. Прийде п’янчуга на життя пожалітися, впаде в широкі обійми хазяїна. Кому ще поплакатись, хто вислухає, не перебиваючи та про своє не жаліючись? А корчмар не дурень, цокає язиком, головою хитає, підливає та слухає, на вус мотає. Хтозна коли що згодиться? Плітки зносились звідусюди та осідали на вухах корчмаря, злітаючи з його вуст прикрашеними та причепуреними.
А якщо не корчмарю душу відкривають, а один одному, то хазяїн і тут як тут - вуха наставить та прислухається. А то бува й сам словечко кине, як зернятко в ріллю. І одразу врожай збирає, прислухається, яку мужик думку має про сказане... Так всі новини та плітки дізнається. «Хто», «що», «коли», «де» та «з ким». А то й бува, «навіщо». Чим більше люду, тим кращу новину можна дізнатися. А новини та плітки - то товар ще той! О-го-го! Головне, правильного покупця знайти та не продешевити з ціною.