Корчмар краще попа-сповідника був ознайомлений з життям своєї пастви. Мало хто з селюків, втомившись від денних трудів, не ходив до корчми перехилити чарку та потеревенити про своє. Нерідко посиденьки закінчувались мордобоєм, порваними свитками та обскубаними чубами: веселилися, як могли. Та вже наступного дня забіяки обіймалися, цілувалися і клялися в вірній дружбі та любові, аби через годинку-другу знов чубитися, вирішуючи стусанами хто кого більше поважає.
Коли чоловік пропадав з дому баба завжди знала де його шукати. Шинок манив в свої двері всіх гультяїв та пиятиків, гульвіс та нероб. Хоч кожен другий мав і вдома винокурню, пити наодинці було осудовиськом; жоден поважаючий себе чолов’яга того не робив би. Що проку заллятися та спати вкладатися? Де ж відвести душу, як не в гурті таких же, ображених життям, товаришів?
Тому й здалося козаку дивним, що шинок стоїть в такій глухомані. Де ж тут люд візьметься, якщо до ближнього хутора годину добиратися? Та наразі не до того було козаку, щоб перейматися такими думками. За те нехай корчмарю голова болить - звідки людей манити та як прибуток не прогшавити.
Коня Радко не припинав, знав що далеко той не піде. Сідло та вудила зняв, аби відпочив кінь. Сідло з собою забрав - надто дорогим був турецький трофей, щоб лишати де прийдеться. Вишитий золотими нитками пітник, срібні пряжки та прикраси, тебеньки з дорогої шкіри та справжня атласна подушка - на те сідло й атаман задивлявся. Не варто лишати де негодиться, злодюжок спокушаючи. А про те, що під луку зашито, взагалі мови нема...
Ввійшов без стуку, ногою відкрив дубові двері. Не заради того козаком зробився аби корчмарям та жидам в порозі кланятися. Самі мають вклонятися та припрошувати. Хоча схилитися довелося - заради того й робили в хатах низенькі двері та притолоки.
Кинув сідло в порозі, сам на лавку бухнувся. Поки очі звикали до напівтемряви принюхався, роздивився зусібіч - чи не чекає яка неприємність чи небезпека. Така вже була звичка, що роками в’їдалась в шкіру.
Було порожньо та на диво тихо. Каганець ледь висвітлював дальній закуток з прилавком де мав би крутитися хазяїн. Світло згасаючого дня ще зазирало крізь маленькі віконця, яскравими блямбами тікаючи до стіни, і в останній згасаючих сонячних промінцях спалахував іскорками літаючий в повітрі пил. Тихо було мов на паперті опівночі.
Пахло неприємно, якимись травами та цвіллю. Дивний припах для корчми, де має готуватися печеня чи коптитися м'ясо. Видко й справді нечасто сюди гості заходили.
- Хазяїне! - гучно, на всі легені викрикнув Радко, мов хазяїном насправді тут був він. - Де тебе чорти носять? Паленки мені!!!
У відповідь - тиша. Сонце нараз сіло. Як завжди, в одну мить зробилося геть темно. Не по собі почувалося чесному християнину, не в той час чорта згадав, бо саме в той храм потрапив, де чорта згадують частіше ніж Бога. Зиркнув по покутям, куди ледь відблиски каганця діставали.
Так і є... Нема. Ні лику Матері Божої, ані Миколи Чудотворця образу... Перехрестився православний до голої стіни, шаблюку ближче до боку притулив. Не по собі. Чи не піти геть, поки не пізно?
Натомість запитав у напівтемряви:
- А чи є тут жива душа?
- Який гарячий... - Радко здригнувся: настільки несподівано пролунав жіночий голосок.
Але ж не голосок, а мед єлейний!
Тримаючи в руці свічку, з комори вийшла дівчина. Гарна, як мавка лісова. Висока, повногруда, коси з під хустини, в косу не зв’язані, золотим ручаєм лилися, сяяли вогнем. Вуста червоніші макової квітки, очі блищать янтарем... На мить завмер козак, красою зачарований.
А потім вкололо в серце голкою гострою, стала перед очина Оксана. Маленька, худенька, на вигляд не така гарна, як ця красуня... А все ж цій дівчині до Оксани - як місяцю до сонечка ясного. ..
- А де хазяїн, красунечко? - запитав, щоб знову не скотитися в холодний яр думок та роздумів.
- А навіщо він тобі? А чи я не пригожа? - засміялася, та так нахилилася до нього, мов на поцілунок чекала.
- Пригожа, красуне. Та я не милуватися прийшов, а попоїсти з дороги та чарку перехилити.
- Буде, все буде! - знову засміялася, глянула лукаво. - І вечеря смачна, і чарка повна. Та ще й спати постелю... Нема в мене господаря, сама газдую.
Показала в посмішці білі зубки. Повернулася, зробила крок, вильнула стегнами. Кинула через плече: