- Будь яке бажання виконаю, гостю дорогенький! - знову засміялася і зникла в виннику, лишивши свічку на столі.
Світліше стало в шинку, і на душі трохи просвітліло. Коли вже така красуня оком поклала - значить, не пропащий ще парубок; буде і йому щастя.
Але тут знову голос, що гриз з середини, взявся за своє:
«Не буде, козаче. Пішло твоє щастя до іншого в обійми... Більше не бачимитесь».
Правда то була, гірка і болюча. Здригнувся, насупив брови:
«Поварнягай мені ще! Втоплю тебе зараз, заллю гіркою. Навіщо мучиш, спокою не даєш?»
Голос не відповів, та й не міг відповісти. Бо то серце з розумом розмовляло. Розум помислами живе, день та ніч крутить, вертить, міркує та мізкує. А серце лиш тоді говорить, коли розум про болісне згадує.
Горілки принесла хазяйка, і гуся запеченого, соковитого. І так пригоджала, і сяк. То через плече в чарку підливає, та пишними персами навалиться, то поперек столу перехилиться, глибоким вирізом кофтини світячи. По всенькому виказує як за чоловічою увагою скучила.
Але не дивився на красуню козак, не звертав уваги на лестощі та загравання. Знай собі перехиляв чарку та вуса втирав. Навіть не закусював. Не ліз шмат до горла, хоч вбивай. Гадав, полегшає від оковитої, змиє з душі камінь. Та не тутечки й було. Лиш гірше зробилося, муторніше. Дивився на хазяйку - а думав за Оксану, та про долю свою гірку.
І не втримався. Переповнила горілка чашу терпіння та й покотилася сльозою по неголеній щоці...
Помітила те господиня, присіла поруч на лавку, голівку нахилила.
- Ой, козаче... А що ж ти загорював так? Невже зустріла негостинно, чи пригостила несмачно?
- Добре зустріла, красунечко. Гарно годуєш, тепло привічаєш. Та тільки нема в цьому світі щастя, не знайти довіку, хоч ноги позбивай...
Соромно стало козаку, що перед чужою людиною сльози не втримав, і від того ще гірше зробилося на душі, ще важче на серці. Розумів, що просто жаліє себе, розм’якнувши від м’якого голосу господині та випитих чарок. Крадькома витер сльозу, вдихнув глибоко аби розігнати гіркоту всередині повітрям свіжим.
Господиня, помовчавши мить, знову взялася розпитувати:
- І якого ж тобі щастя не вистачає, козаче? А чи кошіль порожній, а чи дому нема?
- І дім є, і грошей достатньо...
- Так чому сумний такий? Невже жіночої уваги не вистачає? Довіку не повірю! Такий знатний козак... - знову лукаво посміхнулась, підсунулась ближче, тулячись боком; вхопила руку, притисла до себе, щокою притулилась. Немов захисту шукала, тепла.
Він не сторонився.
- Уваги вистачає. А от кохання немає...
- Он воно як! - чи то співчуваючи, а чи ображено мовила вона. - І якого ж кохання тобі хочеться?
- А такого, щоб руку тримати не відпускаючи, та в очі дивитися не відводячи погляду. Без слів розуміти одне одного, і в довірі та злагоді вік прожити разом...
Помовчали обидва, замислились про своє. Потім вона промовила:
- Он воно як... Славний ти хлопець, козаче. Як тебе звати?
- Радком.
На мить замовкла. Подивилася якось по іншому, пристально. Мов на шпицю нанизала.
- Правда, так звуть?
- Саме так, а що?
- Та нічого. - знову всміхнулася, виказав рідкісно білі та рівні зуби. - Із якого краю йдеш, куди направляєшся?
- Від ляхів йду додому, та й на Січ... - не розуміючи чому розговорився козак. Коли ще знайдеться душа, що вислухає. Розійдуться дороги, забуде жінка сказане, не буде від того шкоди в майбутньому. - А тебе ж як зовуть, хазяйко?
- Люди Агапкою кличуть...
- Що за ім’я таке дивне?
- Та вже яке є, не гірше від інших. Та й сама я, невже така неприглядна? - підняла голову, зняла хустку.
- Пригожа...
- То чому ж в мене любові не шукаєш? - відсторонилась, щоб краще бачив її; завмерла ящіркою, темними очи ськами в душу впилась.
Не відповів козак. А що було відповісти? Любов по бажанню не приходить, силоміць не дарується. Не замовиш її, не покличеш. Сама приходить, коли й не чекаєш. Серце голочкою проштрикне - і ось вона. Єдина, рідна. Нехай для когось не красуня, а мишеня сіре, та для тебе вона - все! Без неї не жити! Тобі вона і Сонце, і повітря; найрідніша з рідніх і найближча з близьких. Для тебе вона Венера, кохання богиня небесна, і інші вродливиці з нею і в порівняння не йдуть.
Такі думки мав на мислі Радко, але не казав того вголос аби не образити добру господиню.
За те говорити не довелось. Сама все зрозуміла, вловивши сумний погляд. Ображено підвелася, пішла геть.
- Я тобі в закутку постелю! - промовила вже без тієї душевності в голосі, що раніше.
- Не варто. Я на сіні приляжу, на свіжому повітрі. Надто в тебе тут накурено, дихати важко.
І правда, важко було дихати козаку. Чи то повітря тут таке було сперте, чи то від того, що в грудях тісно зробилося від сердечного болю. Підвівся, хитаючись, вийшов у двір. І вмоститися не встиг - провалився в безпам’ятстві під копицю.