Та й затих.
Розділ дев’ятий.
Марення.
Дурні видіння бачив парубок.
Місяць завис над головою округлим млинцем. Не стояв на місці, а плавав, погойдуючись на хвилях нічної небесної сині та поглядаючи на землю лінивим оком. Зірки, яскраві цієї ночі, перемригувались, перешіптувались, насміхаючись з п’яного запорожця. Радко бачив їх мигочучі більма та чув знущальне шепотіння. І починала закипати в козакові злість на те безсовісне, нахабне обговорювання.
Протер очі, підвів голову. Світ завертівся, закружляв втікаючи, й хлопцеві робилось на мить зле. Якось опанувався, прийшов до тями. Відкрив очі знову... І побачив неподалік диво дивовижне, осяяне місячним сяйвом... Діва краси неземної, оголена як грецька німфа. Стояла, дивилася на нього, голову до плеча схиливши, і волосся її лилося на землю, хвилями переливаючись в примарному місячному світлі. Побачивши що прокинувся козак, вона засміялась так, немов срібла на землю просипала. Махнула руками, як лебідка крилами, злетіла, закружляла в легкому танку, то вкриваючись довгим золотим волоссям, то розкриваючи руки-крила, немов обійми, що чекали нареченого. Кружляла, злітала, ледь землі торкаючись; місяць манила, зорі кликала, і тіло її сяяло небесним сріблом, світле в обіймах ночі.
Чи довгим був той танок, чи миттєвим кружлянням, не міг повісти. Час зупинився. Ні вітерця, ні звуку - лиш танок небесного створіння, що напевно, з місяця на землю спустилося. Всією сутністю козака заволоділа її неземна легкість, її дивні рухи, що будили кров. Лиш єдине дике бажання ожило в ньому, віковічний інстинкт мисливця - наздогнати, впіймати, зупинити той танок, від якого обертом йшла голова й дихання збивало. Лиш коли почала вона віддалятися, стрепенувся парубок, зтисся від думки, що щезне вона, зіллється з туманом над рікою. Підвівся, зробив крок - і як в руді загруз... Ноги тримали, але більш його не слухали. Впасти не давали, але й кроку ступити не міг. А її сміх заполонив все навкруги, віддаючись піснею сріблястих дзвіночків. Не підходила вона, але й не зникала. Танок її робився все повільнішим, рухи легшими; неквапливо, крок за кроком, коло за колом вона наближалася до хлопця, що стояв каменем. І ось волосся її колихнуло повітря біля його обличчя; долоні, пробігшись по щокам невагомими кульбабками, обійняли його шию.
І побачив Радко два бездонних колодязя з темно-зеленоюю водою, в яких відображалась зоряна ніч і він сам, розгублений та заворожений. Більше нічого він не бачив, лиш її очі, що мовчазливо кликали його в свою чорну глибину. «Зроби крок, йди до мене... Поринь в прохолодну воду, погаси вогонь, що тебе спопеляє, втопи тугу та оновись в моїй глибині. Забудь що було, не міркуй що буде. Живи зараз, в цю мить, в моїх обіймах...»
Вона наблизилась ще ближче, розум його охопив сонний дурман. Крізь сорочку відчув дівочі пружні груди; її стегна подібно плющу, жадібно охопили його ногу. Він відчув на шиї її дихання, подих прохолодного вітерця.
- Будь зі мною. Візьми мене... - почув шепіт, гортанний, з важким видихом. Вязка глеюка мов зповзла з його тіла, втікла в землю, аж холодок пройшов литками. Тягар спав з плечей і він, звільнений, обійняв дивне видіння, пригорнув до себе.
- Та ти замерзла, дівчино... Страх, яка холодна... - прошепотів, зігріваючи її в своїх обіймах.
- То зігрій мене... Віддай своє тепло! - сказала вона, але вже не просячи, наказуючи. І таким був її голос, що виконати її бажання здавалося найбільшою насолодою, яка тільки могла бути йому дарована.
Притискаючи її до себе однією рукою, щоб не втекла, не зникла, почав він іншою судомно скидати з себе сорочку, щоб якомога скоріше оголити своє тіло та притиснути до грудей це змерзле прекрасне створіння, що тулилося до нього в пошуках тепла. Поспішав скоріше зігріти її, відчути її тіло, повні її груди вже не через полотно, а власним тілом. Вона на мить відсторонилась, допомагаючи йому, сміючись та не відводячи очей. Сорочка полетіла геть, нічна прохолода пробігла шкірою і забулася в очікуванні обіймів, що дарять тепло більш гаряче, ніж найгарячіший літній день.
Рожевий язичок змійкою пробігся червоними вустами в очікуванні близької насолоди. Не в силі більше стримуватись, Радко притис до себе холодне тіло, повів руками, розтираючи ніжну спину шершавими долонями. Вона припала губами до його шиї, втягуючи в себе запах його тіла, шкіри, поту. Запах чоловіка. Руки її спустились нижче, потягнули пояс; він навіть не помітив, як шальвари впали на землю, ковзнувши по ногам. Лиш коли її пальчики забігали по напружених сідницях, зрозумів, як вони близькі до насолоди, що дарує близькість двох створінь різної статі. Вона притулилася до нього всім тілом. Серце його застугоніло, забилось так, що й дихання свого не чув. Руки самі собою опустилися вниз, до її холодних стегон та притисли її тіло так, що вона застогнала. Та вже й цього йому було замало. Він схопив її за плечі, розвертаючи, притиснувся до зябкої спини, зігрів диханням її шию. Щось найшло на нього; дике, первісне, звіряче... Він впився зубами в її шкіру, обережно, щоб не поранити, але досить сильно, аби не могла вивільнитися. Від цього вона зігнулася, немов напружений лук, відсторонюючись від нього тілом; але він знову притис її до себе, і рука його ковзнула туди, куди дико рвалося все його тіло. Пальці обережно пробіглися кудрявим бугорком, торкнулися мякого, й вона застогнала, знову вигнувшись грайливою кішкою.