Хотів він взяти її на руки, віднести в дім, на мяке ліжко. Та думка ця зникла швидше хмаринки, віднесеної потужним вітром, коли він відчув як звивається вона гнучкою ящіркою й стогне в очікуванні насолоди.
Він притис її до себе міцно, поцілував білу шию, прошепотів: «Оксано...»
...І мов в ополонку провалився. Марево зникло як туман на сонці.
- Пробач... - промовив він, відсторонюючись.
Що з ним? Чому прийшла на думку та, котра його відштовхнула? Чому згадав її імя? Заради чого відмовляється від ласки жіночої, якщо вже давно її не пізнавав?
Він побачив Оксану. На мить здалося що то вона в його обіймах; та враз прийшов до тями й зрозумів, що не з нею, а невідомо з ким обіймається, цілує мов кохану. Від того почувся немов в тванюці виваляний. Мов зрадив чомусь доброму та чистому заради брудної похоті. Зрадив собі.
Розум казав: «Що тобі з того? Не твоя вона, в іншого в обіймах... І ти будь!»
«Не можу. Тільки не зараз»
«Саме зараз!»
«Ні».
Дурню казав, але інакше не міг, бо тоді сам себе не поважав би. Що за близькість без любові? Брудне парування. Звір і той пару шукає та вірність береже. Вовк все життя з однією вовчицею, до кінця, до останнього подиху; з усіма підряд тільки шавки підзаборні тягаються. Не хотілося козаку себе з псом шолудивим порівнювати.
- Вибач, красуне. - сказав він, відвернувшись, схопив шальвари до рук. Так соромно стало, немов на майдан голим вийшов, людям на посміховище.
Вона подивилася, нічого не розуміючи. А потім її обличчя почало мінятися. Спочатку на ньому зявилася образа, потім гнів, і то був останній людський вираз в її очах. В одну мить вони потемніли, з темнозелених зробилися чорними... Гарненький ротик скривився в звірячому оскалі, між темних брів лягли зморшки, очі налилися люттю.
- Ти!.. - вигукнула вона, задихаючись від злості, й встромила гострим пазурем йому в груди так, що кров зявилася. - Ти!!! Як ти посмів!.. Як ти смів мене так образити?
Вона загарчала пораненим звіром, і не перехопи Радко її руку - миттю вицарапала б його очі.
- Ти що, скажена баба! Що ти робиш!!! - мана враз облишила його, як тільки побачив її знавісніле лице. Навіжена намагалась звільнитися, але він залізною рукою тримав її на відстані від себе; потім відштовхнув. Не впала, а мов відлетіла назад. Як по льоду ковзнула.
Завмерла готовою до кидку змією, втисла голову в плечі. Тонким пальцем вказала йому в груди:
- Ти... пожалкуєш, що на світ народився!!!
Радкові зробилося моторошно. Вже не бачив він перед собою жінки. Бачив скажену істоту, не від світу цього. Дику і небезпечну.
Вона кинулася вперед, миттю наблизившись до козака. Навіть не встиг, не зміг закритися.
Замість того, щоб вдарити в серце, вона стукнула кулачком по його грудях і несподівано для самої себе припала холодними губами до його гарячих вуст. Він спробував відвернутися, відштовхнути її. Але то було не в людських силах. Вона притислася п’явкою так, що й вдихнути не міг. ЇЇ волосся закрило від нього і місячне сяйво, й увесь світ, мов затягнувши на дно глибокої ями. Хлопець пручався, та вона не відпускала, тримаючи з надлюдською силою; не давала навіть вдихнути. Його спроби звільнитися робилися все вялішими, все більш безнадійними.
Могутній козак скоро обмяк в обіймах такої, здавалося, слабкої жінки. Що насправді жінкою не була.
Місяць зробився червоним, зорі вже не сяяли в небі, а танцювали навколо, мов сніг в завірюху; світ сховався в мерехтливому чорному тумані, в якому спалахували різнобарвні цятки, сяючі кола та тремтливі виблиски неясних вогників. Кольори сіріли, згасали, втікали в темряву.
Вона забрала його дихання, й настала ніч.