- То що, візьмеш з собою? - з надією дивлячись в очі, перепитав хлопчисько. - Я тягарем не буду. Навпаки, може й в пригоді стану.
Промовчав Радко, лиш головою хитнув: «Та йди вже».
Аби не кидати кіз у лісі домовилися що хлопчик віджене їх хазяїну, а Радка наздожене на ближньому хуторі, де стояв новий шинок. Там козак мав перепочити, попоїсти та взяти хлібів з собою. Сам по собі Радко тим не переймався, знаходив харч дорогою. Міг і голодним кілька днів походити, від того не станеться лиха. Але тепер, маючи попутника, мусів думати і відповідати за малого.
Дорогою до села було над чим розмислити. Те, що трапилося цієї ночі, він пояснити не міг. Та певен був, що пояснення є, і всілякі чари тут ні до чого. Скорше отрута, дикі трави на кшталт беладонни чи дурману. Та хто і коли їх міг підмішати? Адже він бачив видіння раніше, ніж прийняв кухоль з чужих рук.
Може, вся справа в воді з струмка, з якого наповнював бурдюк? Все може бути. В це було повірити легше, ніж в чаклування. Дарма пив вчора, якщо тільки пив... Не приводить горілка до добра, то ще з дитинства усвідомив. Тому рідко, ой як рідко чарку до рук брав. Від того лиш головний біль та сором перед людьми, бо ти вже не ти, й таке виробляєш, що іншим разом і до голови не прийде. Тому навіть як і випивав зрідка, то вже міри тримався.
То був не сон, це безсумнівно. Таких снів не буває. Скорше схоже на марево, в якому він ледь не потонув, мов в глибокій річці. Воно огорнуло його тіло і розум, охопило всього так, що дійсність пропала, змінившись живим сном. То несумнівно були чари. А Радко в чари не вірив. Не те щоб взагалі, але напевне знав що людина не може перетворитися на вовка, а відьма не вміє літати. Бо то неможливо з законів, даних Богом для всього сущого. Вода тече, вогонь горить - по іншому і бути не може. І якщо є виняток, то лиш такий, що підкоряється спільним законам буття. Якщо вогонь таки тече - то не чари, а каміння, розплавлене в пекельних печах. А може, в іншому, природному горнилі. Чув про таке в Італії. Де і як воно он теж вважали свого часу сатанинським порошком. А виявилося, то лиш суміш вугілля та якоїсь селітри, котру можна знайти в землі.
Чарами люди споконвіку називали те, чого не могли пояснити. Грім та блискавку, силу вогню чи хід сонця по небу. Все незрозуміле вважалося чаклунством чи Божою волею. Але тепер люди зробилися надто розумні. Настільки, що почали рівнятися з богами. То пішло від ночі, коли людина вперше, без божого провидіння, здобула вогонь. Не взяла його з попелища спаленого блискавицею дерева, а виростила сама з жаринки тертого дерева чи іскри кремню. Тоді почала згасати віра в чари та загорілася зоря науки.
Люди ставали дедалі розумнішими, намагаючись в силі свого розуму порівнятися з Богом. Та на що вони той розум тратили? Не на поліпшення життя, а на покращення предметів вбивства. Все, що винаходили, в першу чергу застосовували для війни. Порох, гармати, кращий обладунок... Самопали прийшли на зміну арбалетам, які свого часу замінили луки. Що далі буде? Яка зброя нищитиме людей в майбутньому? Часи чесних двобоїв відходили в минуле, звільняючи місце боям на відстані. І то все завдяки науці, що колись називалася чаклуванням. Адже приготування пороху чим відрізняється від готування чарівного зілля? Цей порошок, схожий на звичайне вугілля, надавав такої нищівної сили гарматним пострілам, що й грім небесний такої не мав.
Люди щороку робилися розумнішими, тим самим наближаючись до Бога. І віддаляючись від віри, від вчення Христового про любов і прощення...
Коли людина порівняється з Богом - то і буде кінець часів.
Думки блукали закутками розуму, зазираючи то в одну, то в іншу кімнату памяті та роздумів; та коридор постійно виводив до болючих дум про втрачене кохання. Знову і знову напрявляв свої помисли до чогось сторонього. Згадував нічну пригоду, яку не в силі буз пояснити інакше, ніж дурним маренням. То було вище його розуміння і тому, не маючи відповідей, не став задаватися марними запитаннями. Поза його бажання розум знову повертав на колючу стежку, потоптану думками, як земля біля колодязя. Не міг не думати про дівчину, що розбила його змучене серце. Так і маявся всю дорогу, не знаходячи спокою.