В долинах внизу, серед зміями звивающихся річок та доріг, виднілися садки та городи далеких ще хуторів. Тіні від хмар пробігали землею, гасячи золоте сяйво церковних дзвінниць, стираючи яскравість зелені трави та дерев. На мить все робилося сірим, аби потім, як тінь піде, милувати погляд весняним буянням молодої зелені та яскравих квітів.
Залізні підкови коня топтали квітучий килим, але трава одразу підіймалася, розправлялася, колишучись від вітру, пробачаючи необережному вершнику його ненавмисну грубість. Весна набирала сили, тягнулася назустріч літу.
Перевал лишився позаду. Вершник спускався у долину широкою камянистою стежкою. На вершині розходились доріжки, зникали, розчиняючись в зеленому мякому килимі; але нижче поволі збігалися в наїзджену дорогу. Щоліта піднімаються поселяни в гори, аби назбирати та насушити на зиму ясенів, як називали в цих краях ягоди-чорниці. Виходили затемно, аби на світанку вже бути під вешиною, на ясеновій галявині; от і прокладали стежки кожен від своєї хижі.
Нижче горою знову починався ліс, але вже не такий старий, як з західного схилу. Тут сонце балувало грішну землю, і дерева були вже не настільки високі; з меншим завзяттям боролися одне з одним за життєдайний сонячний промінчик.
В Карпатах ніч настає скоро та непомітно. Стояв білий день, а ось раз - і темрява впала. Сонце скочило за гори, немов ховаючись від крилатої стрімкої ночі. Зробилося темно, хоч в око стрель - нічого не зміниться. Місяць поки не поспішав підмінити денне світило на варті. Рухатись далі не було ніякої можливості - враз зіб’єшся з дороги. Спішившись, козак взяв коня за вуздечку, промовив:
- Зараз, Чорниш, ще трішечки... Відчуваєш вітерець? Травами пахне. Значить, неподалік галявина. Там і на ніч станемо. Тобі пасло, мені ліжко...
Так і сталося - скоро стежка вивела на прогалину.
Козак мався вже розсідлати коня та моститися на нічліг, коли почув дещо, що його насторожило. Кінь пілняв голову, повів вухами, знервовано вдарив копитом.
З хащі попереду почулося виття, повне болю та безвиході.
- Тихо, Чорниш, тихо... - козак погладив шию коня, шепочучи заспокійливі слова. - Чи не лісовик кричить? Лішак чи Дубовик, хазяїн лісу та дерев. Схоже на вовка, проте не чув я раніше, щоб вовк так вив. Надто скорботно, чи що... Чи не подивитися, що там?
Кінь сіпнув головою, фуркнув.
- Гадаєш, не треба? Може, й так, але я таки подивлюся. Далеко в темряві не заїдеш, тож маємо лишатися тут. А я спокійно не засну, поки не дізнаюся, яка небезпека може чаїтися поряд.
Кажучи так, козак вийняв з піхов шаблю, звів курок пістоля та насипав пороху на поличку під кремінь; за тим тихенько пішов в напрямку звідкіля чулось завивання.
Вгорі між віття дерев миготіли зорі, холодно спостерігаючи за людиною, що навпомацки пробиралася скрізь хащу та бурелом. Козак поводив руками поперед себе, відводячи гострі колючки та гілки, що намагалися нагло лишити його очей; він стрімко підкрадався по м’якому килиму з моху, оминаючи завали і не ступаючи на сухі гілки.
Таким чином скоро добирався до місця, звідки чулося виття. Тихо, майже безгучно... Але лишитися непоміченим йому не вдалось.
Жалісне завивання несподівано стихло, немов невидимий звір вслуховувався. А потім тиша змінилася сердитим гарчанням.
- Ага, так я й гадав. - промовив до себе козак, розправляючи плечі. - Що, братику, втрапив в халепу?
Він вийшов на прогалину. Попереду, кроках в десяти, щось вовтузилось в темряві. Лязгнуло залізо, гарчання змінилось гавканням, потім болісним завиванням.
Схилившись до землі, козак навпомацки зібрав сухого моху та трави. Вдарив кресалом в кремінь, висікаючи іскру. Трут затлів. Зверху хлопець кинув смолянистої хвої, роздмухав, і скоро відблиски полум’я освітили навколишні дерева, повалені буревієм трухляві стовбури і вкрите мохом каміння.
В напівтемряві, куди ледь діставали відблиски полум’я, блимнули і згасли іскорками два вогники. Гарчання не змовкло. Проте в ньому чулася не лють, а невимовний біль.
- В капкан втрапив, сіроманець? Що ж ти так...
Радко підійшов ближче. Вовк загарчав, показавши ікла. Козак витягнув пістоля.
- Гарні ікла... Певно, не одне теля ти розірвав, вовче? Недарма на тебе таку пастку змайстрували. Не вирвешся, хіба що лапу відгризеш...Та який тоді з тебе мисливець, з калічного? Тепер, чи люди доб’ють, чи з голоду загнешся. Тут тобі й кінець прийде.
З такими словами поклав шаблю на землю, відкинув пістоль, зробив крок вперед. Вовк завмер, гамуючи біль. Подивився скоса, оскалив гострі ікла:
«Не підходь! Не вірю тобі, людино!»
Проте дивився без загрози, а лиш попереджаючи. Чого чекав? Смерті, чи свободи? То вже все було йому єдино, аби страждання закінчились.