З барвіночку, з барвіночку.
Плинь, плинь, віночку, гарний з барвіночку,
За миленьким, за миленьким...
Пісня долинала крізь сон як мед протікає скибку хліба. Козак прокинувся, очікуючи, що сон скінчиться і пісня відлетить без відлуння. Та того не сталося. Здалеку почулися дівочий сміх та хлопчачі голоси. Козак схопився та присів, тримаючи в руці шаблю. Ще не прокинувшись, вже був готовий зі зброєю зустріти небезпеку.
Пахло димом. Поодаль вершини дерев рожевіли від сполохів багаття. Чорниш наставив вуха, проте тривоги не видавав. Остаточно прокинувшись, почав козак метикувати, що то може бути.. Відьомський шабаш? Не схоже, надто весело голоси лунають... Розбійники? Може бути, хоча... Дівочий сміх. Не схоже на розбійний табір.
Гадати можна до ранку, та краще піти й глянути. Обережно, непомітно, як завжди.
Лиш побачивши багаття, почувши тріск палаючого хмизу та дівочий спів, зметикував козак, що діється, та який сьогодні день. Літнє рівнодення, ніч на Купала.
Вийшов козак до гурту, не хотів таїтися в хащі, мов той злодюга. Аби не лякати людей, зброю лишив під деревом, прикидав хвоєю. Вийшов ближче до ватри, тримаючись осторонь освітлених місць. Став під дерево, вже не таючись. Його майже не помічали в темряві, прийнявши за свого. Свято та веселощі вбивають пильність.
Він спостерігав за молоддю; за тим, як взявшись за руки, пари злітали разом крізь багаття, очищаючись від гріхів на початку спільного життя. Від того стало йому сумно, бо вже багато років не мав він коханої, не міг зустріти такої, щоб на все життя... Дивився на вогонь та невеселу думу гадав. І скорше відчув, ніж помітив, що не один він такий сьогодні. Самотній.
Дівчина стояла осторонь, не приймаючи участі у гульбищі. Можливо, не підійшов би козак, не потривожив незнайомку. Але відчув щось, чого не міг пояснити. То була мить, коли роздуми відступають перед першим покликом душі. А душа казала: «Не годиться сумувати в таку ніч, коли дівчата судженого чекають, а хлопці сподіваються стати їх обранцями. Коли сама природа шепоче про чарівне кохання, дарує парам надію на майбутнє, зближує, кидаючи в обійми одне одному».
Він був сам, вона стояла одна. Дві самотні душі на святі вселенського кохання. Звичайна дівчинка. Струнка, невисока, усміхнена. Але посмішка та була невеселою, сумною.
Не втримався, підійшов, забувши, що незнайомець в такий час і в такому місці скорше налякає, ніж розрадить. Ноги самі понесли його, мов хто в спину штовхав. Підійшов, вклонився чемно, нахилився ближче, аби розчула його слова в шумі та гамі суцільних веселощів:
- Чого сумуєш, дівчинко? Йди до кола, танцюй, веселись. Не годиться такій красуні в цю ніч бути одній ...
Вона посміхнулась, не відповіла. Підвела очі, придивилась пильно.
Мов вогнем опалила. Козак видихнув... і дихати забув. Серце завмерло, немов боялося стукотом своїм злякати цю пташечку. Стільки всього прочитав козак в тому погляді, в ясному блиску зелених, широко розкритих очей. Цікавість, довірливість, спокій. А ще - біль та тугу, загнану в глибини печалі радість, що колись світилася в цих ясних очах. Зрозумів, що багато горя бачили вони, проте лишились чистими, дещо наївними, зберігаючи в глибині своїй доброту стомленої душі... І довірливість. Це він вловив у відкритому погляді, в посмішці, що подарувала вона незнайомцю. Дівчина пізнала лиха в житті, але все ще вірила в людей, в їх порядність та доброту.
І відчув він, що зобов’язаний боронити, захищати цю дівчину від всього того зла, від біди і ненависті, якою переповнений світ. Він мав зберегти той згасаючий блиск, ту дитячу наївність, що ще жива була у її погляді. Бути поруч, що б не сталося, щитом прикрити від невзгод, груддю захистити від ненависті та зла людського. Аби лишилося незамутненим те чисте джерело, що лилося з глибини її погляду...
Все це промайнуло в його голові в одну мить, та здавалося, цілу нескінченність дивився він в глибоку криницю її очей. Мить, що була вічністю. І він зрозумів, що всю цю вічність знав дівчину, знав так, немов все життя провів поруч з нею.
Боючись, що вона піде, зникне, мов чарівний сон, зібрався з духом та промовив:
- Як тебе зовуть, дівчино?
- Оксана...
- Оксана... - луною повторив козак. - Яке гарне ім’я!
Вона не відповіла, зиркнула несміло і знову опустила очі долу.
- А мене Радком кличуть... - промовив він, несподівано сам для себе зрозумівши, що червоніє. Серце стугоніло, немов довго біг і спинився, неочікувано, зненацька. З чого б червоніти? Давно такого не було, щоб перед людьми відчував невпевненість. Перед полковниками та гетьманами очей не відводив, а тутечки, перед тендітною дівчинкою, зашарівся... Зведе очі Оксана - в саму душу гляне. Вогнем обпече. А потім знову погляд відводить, мов не вона, її червоніти змусили.