- Радко... - повторила, і від її голосу, від його імені, злетівшого з ніжних вуст, зробилося йому так, мов теплом огорнула в холодну ніч. І одразу стала такою близькою, такою рідною... Мов все життя зналися.
«Хто ти, красунечко... Янгол небесний, чи мавка лісова? А чи видіння, що зникне зі світанком?» - запитав він себе, не в змозі прокинутись від її погляду, від блиску її очей, в яких бачив стільки всього, що годі було усвідомити. Одне він зрозумів безсумнівно - нічого від неї не таїтиме. Все, що в думках майнуло, все, що на серце лягло, вона має знати. Має розгадати, що він відчуває, про що думає. А він просто не має права відпустити її без зізнання. Бо ж піде вона, зникне в ночі, як марево, як солодкий сон... Зникне вранішньою росою, і все, що лишиться тоді - це жалкувати про те, що не збулося, що не втримав і не зберіг. І буде він від того повільно чахнути, всихаючи одиноким деревом в полі безнадії.
Та поки він це думав, підбігли дівчата, схопили Оксану під руки, віднімаючи від дивного незнайомця, що стояв стовбом не помічаючи нічого навколо себе.
Хлопці взяли його на приміту, проте не зачіпали. По всьому видко було, ще не навчилися боятися чужих людей. Не приходила війна в цей благословенний край, не знали тутешні люди лиха від чужинців. То за Дністром, десь далеко, війна палила землю. Тут чули лиш відголоски. Дивилися підозріло, але гнати не гнали. Сів козак попід дерево та дивився на дівчат. На одну з них.
Думи налетіли на нього, та він їх не чув, не сприймав, не розумів. Мов з ясного дня в туман провалився, все не міг оговтатись від того пекучого погляду, від гарячої посмішки. Він ледь не вмер, помітивши, як вона шукає його поглядом. Підбігла Оксана, схопила за руку й повела до танку, не терплячи відмови. Серце затріпотіло від сподівання: «Невже я милий їй? Невже подобаюсь?» А вони вже кружляли коло багаття, тримаючись за руки, і вона не відпускала його, щаслива і весела; не така, як на початку вечора.
А може, не тому, що милий, а лиш віддячити хотіла за його увагу і приємні слова? Серце добром дякувало, чи по душі прийшовся? Танцював козак, теж радів, як дитя, забув навіть про рани, що ще боліли від кожного руху. Радів щасливій миті, що так рідко траплялися в його житті, сповненому поневірянь та постійних небезпек. Так нечасто почувався він щасливим, що хотів, аби цей танок не закінчувався. Нехай мить невічна, але ж надія сама собою рідня сестра щастя. І навіть якщо скаже Оксана, що немилий він їй... То буде потім, колись... Пізніше. Зараз він вірив, що ось воно, Щастя, вхопило тонкими пальчиками його грубу долоню й тримається, не відпускає... Він тримав її за руку, дивився в радісні її очі і сам був щасливий від того.
Втомлені від танку, вони відійшли відпочити подалі від гарячого вогню, ближче до лісової прохолоди. Два деревця тулилися одне до одного, і вони стали під їх віти, в затишок сплетіння зеленого шатра. Відблиски полум’я грали на її розпашілому обличчі, очі сяяли від радості, і була вона така гарна, що серце стискалося від солодкого почуття.
Він не відпускав її спітнілу долоньку, а вона й не намагалася звільнитися. В цьому був знак довіри і симпатії.
- Оксано, поїхали зі мною... - сказав він несподівано, бо душа співала від захвату, і було так легко, що навіть не задумався про те, що каже. Мов не він пропонував, а саме те щастя, що його переповнювало, і яке хотів розділити з нею.
Вона всміхнулась, похитала голівкою. Немов голкою серце проштрикнула. Спустився Радко з неба на землю.
- Вибач. Звичайно, дивна пропозиція... Ми ж ледь знайомі. А я пропоную таке...
- Так, дивна...
Вона була права, а в ньому пробудилася тривога, породжена сумнівами. Перші слова далися важко, але далі мов самі собою з вуст злітали:
- Розумієш... Я мов все життя тебе знав. Лиш тебе шукав, мов втрачену частку душі... Відчуваю, що ти мені рідня, як ніхто в світі... Пробач за ці слова, ти ж напевно, не відчуваєш того, що відчуваю я. Але не можу не сказати... Сказав - та будь що буде...
Він тримав її долоньку, наче пташинку в руці - так, щоб не втекла, але обережно, аби не поранити. Тримав, і відпускати не хотів. А вона не вивільнялась, стояла поруч, дивлячись кудись вбік. Він насолоджувався цією миттю, її близькістю, вдихав запах її волосся, серце тепер билось тихо-тихо, щоб не порушити, не зруйнувати цієї казкової миті. Для нього більше нікого не існувало в цілому світі. Та й світ не існував, окутаний чарівним туманом; лишились лиш вони удвох, наодинці один з одним. Хлопець та дівчина.
Вічність так простояв би.