Мелодія сопілки відлунала, пішла вдалечінь з легкою луною, розчинилася в темних лісових хащах. Чарівна мить скінчилася.
Він провів дівчину до подружок, що вже кидали веселі погляди в їх бік. Радку було байдуже, що кажуть люди та що думають про нього. Але варто було потурбуватися про дівочу гідність. З болем в серці він відпустив її руку і вона покинула його мов відпущена на волю пташинка. Від цього зробилося ще болючіше.
Повернувся туди, де вони щойно стояли удвох, тримаючись за руки. Мов пара. І лиш тепер він помітив, що то були за дерева. Могутній дубок, та тендітна берізка, що росли разом, переплівшися корінням та вітами. Ніколи він не зустрічав такого навіть в лісі. А тут посеред галявинки, в одному місці... Він побачив в тому знак, що вони теж можуть бути разом. Такі різні, й водночас, такі схожі, як ці два дерева.
«Чи милий я їй? Чи припав до душі? Не вгадати, не запитати. Важко ж як, тривожно... Знайшов я її, свою єдину. Та чи знайшла вона мене?»
Опустив голову козак, замислився, А свято тим часом продовжувалось.
***
Немає нічого вічного під синім небом. Недовгою була і ця чарівна ніч.
- Мені час... - промовила вона.
Парубки вже запрягали коней в вози, стелили солому, щоб дівчатам м’яко їхалось.
«Лишайся!» - кричало все його єство, серце, душа... Але не вуста. Він потягнувся до неї та завмер. Не годиться дівчину ганьбити, не про себе думати треба. Не лишиться вона, подружки не дозволять. А якщо й трапиться диво, лишиться, то знайдуться злі язики, що ганьбитимуть її довіку. І марно з того, що ладен він її за дружину хоч зараз взяти.
Стояв стовпом, не в змозі з місця рушити. В бою ніколи не відступав, в перших лавах йшов, один проти десятка вийти не боявся. А тут... Немов в льодяній воді опинився. Ні рукою, ні ногою рушити не міг, тіло скувало, як в ополонці на Водохрище. Ще мить, стане запізно. Прощавай, кохання, що не збулося...
А він все вагався...
Вона вже примостилась на возі, вже геть зібралися в дорогу. А він досі стояв, дивився нерішуче. Поки не зрозумів, схаменувшись, що не сказав тих, найважливіших, слів.
«Ось за мить поїде вона... Щезне. Чи побачу її знову? Чи зможу спитати про те...»
- Оксана... - гукнув він, але слова стали в горлі, лиш хрипкий шепіт з вуст зірвався. Проте слова ці зламали лід, зрушили відчуття з місця. Ожив, мов з ополонки вискочив. Серце закалатало, забилося полоненою пташкою, намагаючись вивільнитись, полетіти слідом за нею.
- Почекай! - голосніше крикнув, і вона почула. Чи чекала цього, а чи просто повернулась на оклик?
Підійшов, з кожним кроком відчуваючи, як сила повертається до нього. Підхопив на руки, зняв з возу, обережно спустивши на землю.
- Оксана... - прошепотів так, щоб не чули подружки. - Не забувай мене! Ти єдина в цілому світі, котра мені потрібна... Нема іншої такої під синім небом, хоч до скону шукай... Пробач мені ці слова, та я не маю права мовчати, не можу просто так... Піти, не сказавши їх. Я знайду тебе, прийду до тебе, де б ти не була! Пробач, якщо слова мої тебе потривожили... Не кажи нічого... Лиш пам’ятай, ти - моя мрія... І якщо нам доля...
Він говорив уривисто, ледь не задихаючись від хвилювання. Слова не були завчасно продумані, вони злітали з самого серця, ледь поспіваючи за бурхливим потоком думок. Та чим більше слів злітало з вуст, тим легше робилося на душі. Те, що рвало з середини, тепер було на волі.
- Я таки тебе поцілую! - сказав він, коли вимовив все, що хотів. На душі зробилося так легко, що здавалося, міг злетіти, відірватись від землі. Як тепер не повернеться життя, він не відступив, зробив все що міг, аби не втратити свою долю. На серці стало спокійніше, навіть веселіше. - В щічку поцілую, Оксано...Як друзі чи родичі... Дозволь!
Він обійняв її плечі, склонився, легко торкнувся губами її щоки, сходячи з розуму від близкості до неї, від запаху її волосся. А вона стояла не відсторонюючись і не відповідаючи. Тільки очі опустила долу.
Він хотів прочитати в її очах відповідь, натяк, знак. Та не зміг. Лиш відпустив, як вона, звільнившись, побігла до подружок, зникла легконогою сарною. Не озирнулася ні разу.
Приходив світанок, темрява відступала. З нею зникли і чари Купальської ночі, лишивши по собі відчуття казки і мед на серці від того дива, що подарувала ця ніч.
Розділ третій.
Щастя.
Так буває. Зустрічаєш людину, і в мить розумієш, що вона тобі рідна... Навіть імені її не знаєш, але вона тобі рідніша за всіх на світі... Що то? Знак з неба, чи просто якесь відчуття, що не має пояснення? Ти не розумієш. Просто знаєш, що хочеш бути поруч з цією людиною. Просто бачити її, знати, що в неї все добре. А якщо трапиться щось - забрати її біль, захистити, закрити собою від незгод та зла.