Саме це відчував він, коли думав про неї.
Почуття, що переповнює тебе, мов бурхлива ріка переповнює береги навесні. Душа співає. Що не робиш, все по силам. Сонечко сяє чи дощ іде - все байдуже. Все прекрасне. Навіть ворога прощаєш коли щасливий, бо не хочеться і згадувати що в житті є зло. Хочеться, щоб всі були щасливі. Поділитися своїм щастям з цілим світом.
Радко почувався щасливим. Попри те, що ще не мав взаємності, він отримав сподівання на неї. Він мав заради кого жити, бо нарешті знайшов ту, що захопила всі його думки. Ту, яку шукав, мабуть, все своє життя.
Люди живуть, мов мурашки; бігають, метушатья. щось шукають, тягнуть до себе. Шукають свого щастя. А що воно таке? Ніхто не знає. Тому й не знаходять. Аби вирішили, чого насправді бажають - давно б зупинилися, жили б в радості та спокої. Ан ні, все їм чогось не вистачає, все мало. Росте мурашник, розширяється, а мурашки як і раніше, кудись бігають, чогось шукають. Аж поки не впадуть замертво, так і не зрозумівши, що шукали і навіщо. Так і люди. Копошаться, поспішають, обганяючи один одного. А за чим біжать? За чим ганяються? Ніхто не знає. Може, саме в цій метушні вони й знаходять своє щастя?
Попрощавшись з Оксаною, не знаходив козак собі місця. За що б не брався, що б не робив, думки його були далеко. Він думав про неї. Про те, чи є майбутнє з нею. І яке воно буде.
А ще постійно подумки розмовляв з нею. Відчував, що то схоже на божевілля - мов хто чари наслав. Запитував, сам відповідав собі так, як мала б відповісти вона. Розповідав про все, що траплялося, про що думає, що робить. Бачив її перед собою весь час. А вона немов слухала уважно, кивала, посміхалась м’яко, відповідала, якщо запитував. І так звикся він до такого спілкування, що почав відчувати, немов справді вони весь цей час разом.
Інколи люди можуть бути далеко-далеко, але разом з тим зовсім поруч, ближче, ніж поруч - в самому серці. І що там відстань, гори, ліси, поля, коли ти людину в серці, в самій душі тримаєш, не відпускаючи ні на мить. Вдень про неї думаєш, вночі сни бачиш. Вона і в зеленому листі, і в білих небесних хмаринках; в журкітливій воді і в туманному мареві. Всюди бачив лиш її.
В думках розмовляв з нею. Мріяв та ділився мріями. Уявляв, як житимуть разом, роститимуть галасливих малюків. Вона займатиметься вишиванням, то в неї гарно виходило. А він добуватиме на прожиття, так, щоб їй не довелося працювати, як іншим. Жінка - не наймичка. Вдосталь надивився Радко на нещасних жінок, що гнули спину чи то на панщині, чи в своєму власному хазяйстві, байдуже. Вони жили, не знаючи нічого, крім роботи день у день. Так і старіли завчасно. Руки грубіли від сапки чи холодної води при пранні, лиця вкривалися зморшками від сонця, вуста тріскались від вітру. В той час як чоловіки або блукали десь, або пиячили, заливаючи гіркою своє незадоволення життям.
Оксана так не житиме. Про те Радко потурбується. Будуть гроші - буде й в хаті, і на столі. І не треба горбатитися за скибку хліба, Оксана не стиратиме рученят роботою. Для того наймитки є, аби прати, готувати та прибирати. Оксана вільний час зможе проводити за своїми улюбленими справами - малювати чи ткати, вишивати. Якщо сама того хотітиме. Радко не буде відволікати, знайде собі справи по господарству. Того ніколи не забракне - дров запастися на зиму, чи сіна накосити, чи якого меблю для хати зробити... То таке, що ніколи не скінчиться, якщо робити без поспіху, впевнено. Або ще піде на полювання чи риболовлю, засолити-закоптити м’яса та риби, грибів насушити. Хлібом єдиним ситий не будеш. Заведе пасіку, солодкий мед даруватиме коханій гарний настрій і міцне здоров’я. А ввечорі вони засинатимуть, обійнявши один одного, розповідаючи, що цікавого відбулося за день, про що думалось, що на завтра вигадали...
Вона любить тишу і спокій. Гаразд. Поставить Радко хатинку на околиці лісу, над високим річковим берегом. Щоб вранці сонечко будило пізніше, сходячи над деревами, а в вечорі сідало за обрій, відбиваючись рожевим сяйвом в водах ріки та малюючи золотом чарівні картини на хмарах... Він вже й місце обрав, відоме йому з дитинства; часто бігав туди малим, просиджуючи над урвищем з вудкою чи купаючись в прохолодній чистій воді.
Місце те тихе й спокійне. Безпечне. Люди рідко туди ходили. Тож тишу порушуватиме тільки пташиний щебет та тихий шепіт річкових хвиль. Хіба що вночі зелені пригунці, малі та великі, заведуть свій концерт. Радка то навіть заспокоювало - скрегочуть, значить безпечно... Спокійно. Добре.
Такими мріями балував себе в дорозі і від того мед на серці розтікався, так солодко і добре було від почуття, що оселилося в грудях тієї ночі...