Юрій Горліс-Горський
Холодний Яр
Передмова до автентичної редакції (версії)
«Холодного Яру»
Моя мати, Галина Гришко, повернулася до України в 1992 році після тривалого вигнання. Україна нарешті стала незалежною, і вона прибула до Львова, аби відродити книгу мого батька «Холодний Яр». Совіти заборонили цю книгу. Мати домовилася з видавцем опублікувати її і надала йому кошти. Книга стала одкровенням для українців, які ніколи не чули про цей розділ української історії.
Коли я приїхала в Україну, то почула відгуки людей. Вони говорили, що їхні очі відкрилися, адже у школі вони ніколи не вивчали те, що відбувалося 20-х роках минулого століття. Ця книга, за їх словами, змінила їхнє життя. Я повернулася до України на постійне проживання з місією врятувати батькову книгу. У 2006 році моя мати отримала поштою останнє видання «Холодного Яру». Вона дозволила цій людині видати цю книгу, однак отримавши її, дуже засмутилася.
«Це не Юркова книга, — заявила вона. — Її настільки змінили, що важко впізнати».
Тоді я цього не зрозуміла, але це стало початком моєї подорожі до видавничого світу.
Між «тоді» й «тепер» трапилося багато чого. Я пережила життєво рятівну операцію, і минуло багато років, перш ніж я була готова повернутися і здійснити свою місію. Я взялася за перевидання книги в її первісному вигляді, без змін. Пішла до бібліотеки у Львові та відшукала оригінал батькової книги. Дедалі очевиднішим ставало, наскільки важливо було видати це першоджерело. До мене приходили люди і вказували, як багато змінено в широко відомій книзі, котру читала і коментувала моя мама. Тоді якраз я стала задумуватися над тим, скільки митців потерпають від підробок їх творів?
Окрім приємних зустрічей з людьми, більшість з яких говорили мені, що книга змінила їхнє життя, на Майдані повсюди траплялись ті, хто читали її багато разів. Це наче повторення 1940-х років, коли повстанці використовували книгу мало не як підручник з військової справи, тільки цей «підручник» вселяв вогонь натхнення в їхні душі, надихав повторити жертовність козаків, гаслом яких було «Свобода України, або смерть!».
Коли я вперше прибула в Україну, то говорила з людьми, котрі розповідали, що в школі вивчали «Холодний Яр». Тепер же, спілкуючись з молоддю, складається враження, що «Холодний Яр» та інші книги вилучені зі шкільної програми — вони ніколи не чули про них. Які разючі зміни відбулися в Україні за неповних шість років!
Ця книга стала не лише символом патріотичного духу, а й українською літературною класикою — її слід перечитувати знову і знову, і кожного разу можна виявити нові тонкощі. Книга відкриває людям очі на справжню природу ворога — написане тоді, так само правдиве і сьогодні. «Холодний Яр» слід знову ввести до шкільної програми — це водночас і історичний документ, і літературний твір мистецтва. Але вона має бути прочитана в первісному вигляді — нікому не можна дозволяти змінювати ні єдиного слова з цієї важливої книги.
Тож я вдячна читачеві, що обирає цю автентичну книгу з усіх інших версій, що нині наводнили всю Україну. Моя мама вам дякує (і в дев’яносто років вона залишається сильною!), і Юрій Горліс-Горський дякує вам. Дух Юрія Горліса-Горського ніколи не спочине в мирі, доки Україна не стане справді вільною і незалежною.
Дякую наступним людям за допомогу мені:
За редагування з архівів у Львові, Галині Капініс, редактору.
За підтримку і допомогу Оксані Осінчук, Світлані Хавенко, Марії Джурі, Богдану Горбовому, Христині Забураній, Володимиру Стебелько, Василеві Ілечко, Іванові Даніву, Анні Кос, Петрові Кравцеві, Олені Базилевич, Любі Іваськевич, Олені Кіс-Федорук, Андрієві Грінчаку, Анатолію Дорошенку, Людмилі Кучеренко, Станіславу Бондаренку, Ігорю і Олені Сусяк.
За оригінальний дизайн Людмилі Лукяненко та Олександру Стебеляку.
За порятунок мого життя Лялі Лісовській, Др. Юрію Генику і Ользі Старовій.
Від автора
Холодний Яр — це одна з найяскравіших сторінок визвольної боротьби в Україні. Це живий приклад, як — невеликі числом, але сильні духом — можуть успішно боротися з незрівняно сильнішим ворогом.
На жаль, по цей бік межі мало хто знає, що після того, коли московська червона орда захопила Україну, над Дніпром існувала своєрідна «республіка», яка під українським національним прапором провадила запеклу збройну боротьбу аж до 1922 року. То були села в околицях Холодного Яру на Чигиринщині.
Чигиринщина — це місцевість, в якій все говорить про сумне й радісне минуле України. Тут, над Суботовим, стоїть «домовина України» — церква Богдана... Над Чигирином — гора, на якій стояв замок гетьмана Дорошенка. Тут віками точилася завзята боротьба за волю й долю... Про це свідчать сотні високих могил-курганів: «татарських», «лядських», «козацьких», які з часом не загубили серед населення своїх назв, переказів, овіяних лєґендами імен козацьких ватажків, що склали в них свої голови. По лісах і досі стоять «городки» та неприступні манастирі-фортеці, за валами яких укривалося колись населення перед ворожою навалою. В часи нової «Руїни» вони знову стали осередками збройної боротьби, до якої охоче було місцеве селянство, що не любило гнути шиї, серед якого не загинули ще без сліду войовничі традиції предків-козаків, яке однаково любило і плуг, і рушницю... Ці села були в свій час козацькими сторожами перед «Диким полем» — царством орди, що недалеко звідси починалося. Природні умови: великі ліси, гори, яри — робили їх вигідними для оборони. Вони століттями жили спільним життям з недалеким Запоріжжям, до якого давали юнаків, а від нього приймали старців і покалічених. Розповсюджені в селах прізвища: Отаманенки, Отамасі, Осауленки, Хорунжі, Кошові, Довбуші, Гармаші, Козаченки, Бунчуженки, Верни-Гори, Верни-Дуби, Запоріжці, Залізняки і цілий ряд знаних з історії Козаччини прізвищ — говорять самі за себе. Тут Хмельницький і Залізняк збирали сили для боротьби.
Коли на Україну посунули вперше червоні москалі, населення тих сіл береться за зброю, якої понаносило з царської армії, і починає з ними боротьбу. Ця боротьба не мала «соціяльного» підложжя, як запевняють червоні окупанти. Чигиринський селянин був свідомий того, що земля належить не графам Давидовим та Воронцовим-Дашковим, яким «роздарували» козацькі землі московські царі, а йому, бо вона полита потом і кров’ю його і дідів. Відродження Української держави було в його очах рівнозначним з поверненням того подоптаного Москвою права, а тому він не захоплювався брехливими гаслами червоних москалів про «землю і волю». Москаль — чи «білий», чи «червоний» — був для нього лише москаль — одвічний ворог України. І большевиків, і денікінців там вітали однаково: кулями.
Повстанча боротьба в околицях Холодного Яру відрізнялася від тієї ж боротьби в інших місцевостях організаційним ладом та свідомістю цілі — визволення України — в широких масах. В інших районах повстання спалахували, переважно, стихійно, коли «товариші» починали через міру обдирати селян — тут селянин завжди готовий був вхопити зброю і йти назустріч ворогові. Здавалося, вернулися давні козацькі часи, коли кожний хлібороб був озброєний і завжди готовий до бою з татарами. Села були поділені на сотні, які об’єднувалися в полк. Центром тієї бойової організації селянства був оспіваний Шевченком Холодний Яр, власне, історичний Мотрин манастир поблизу нього.
Назва «Холодний Яр» — перестала бути назвою лише одного із численних ярів, а стала назвою цілої місцевости, всієї бойової організації. З бігом подій в Україні перестав він бути повстанчою організацією чисто місцевого характеру. В лавах його боєвиків можна було зустрінути полтавців, тавричан, херсонців, галичан, українців-козаків з Кубані та Дону.