— Скільки їх?
— Чоловік п’ятнадцять з одним «Люїсом».
Чорнота немилосердно глянув на коменданта:
— Шкода, що ти ще у великий дзвін не вдарив! Треба було спочатку розпитати, що там в них за празник в хуторах, а потім вже дзвонити...
Ми сіли на своїх вже осідланих коней і Андрій став викликати кінних козаків:
— Соловій! Андрійченко! Отамасі — оба! Кононенко! Гуцуляк! Вернидуб! Оробко! Чорноморець! Жук!..
Викликавши тринадцять чоловік, які під’їхали до нас, обернувся до кулеметників.
— Левадний, дай Гуцулякові «Люїса» — віддамо тобі два.
Левадний взяв у одного з козаків «Люїса», притримуючи киктьом правої руки, наладував його, потім легко піднявши лівою рукою до гори, зробив три постріли і взявши на безпечник, передав Гуцулякові. Присадкуватий, кремезний Гуцуляк, зняв свою карабінку й легко закинув кулемет за плече. В торби його сідла поклали шість кружків з набоями.
Василенко! — крикнув Чорнота до одного із старшин. — Зостанешся за мене. Вишли розвідку на Жаботинську дорогу, до Деркачової землянки. Люди хай розійдуться і на всякий випадок будуть готові.
Виїжджаєм із манастиря і проїхавши з кілометр по дорозі на Жаботин — звертаємо в ліс. Кажу Андрієві, що треба було взяти більше козаків, може селянин зле полічив большевиків і їх більше.
— Як і буде на десяток більше — то я знаю, кого взяти з собою... До потрібних нам хуторів кілометрів із сім. Переїжджаємо декілька ярів і виїхавши на дорогу, що йшла краєм ліса — даємо коням ходу. Праворуч видно хутори і село Лубенці. Минаємо їх. Через деякий час показалося кільканадцять хат, розположених недалеко від ліса. Порівнявшися з ними, оглядаємо місцевість. Коло одної хати стоять підводи, осідлані коні, червоноармійці. Між хатами вештається пара верхівців.
Добре роздивившись, Чорнота обернувся до мене:
— Так і є — з півтора десятка... Видно це якась нова частина, незнайома з положенням, коли в наших володіннях харчуватися захотіла. Гуцуляк! Їдь но, брате, на той кінець хутора, прив’яжи коня до дерева і як будуть тікати — бий по жаботинській дорозі. А ми їх звідси зараз налякаємо.
Підождавши час, потрібний Гуцулякові, щоби доїхати з кулеметом до призначеного місця, ми розсипалися по лісі рідкою лавою і перескочивши рів — пустилися на хутір.
На хуторі зчинилася метушня, залунало кільканадцять стрілів, розляглася недовга низка з кулемету і поки ми доскочили до хутора, червоноармійці сівши на коней — пустилися тікати по дорозі, що йшла понад лісом на Жаботин.
Наздогін їм почулися з-під хат стріли селян, які дожидали виручки. Один із червоноармійців впав з коня. Як ще вони тільки почали тікати, коло одної з хат, піднявши стовп диму, вибухнула важка Граната і кіннотчик, що, здоганяючи своїх, якраз порівнявся з тим місцем, вилетів з сідла. Зляканий кінь кинувся тікати до нас, залишаючи на снігу струмки крови.
Назустріч кіннотчикам, що чвалом неслися по під ліс, рівненько, в’їдливо заговорив Гуцуляків «Люїс»... Передній полетів на землю разом з конем, останні завернули в бік і розбившися на групки пустилися тікати полями.
Проскакуємо хутір і розсипавшись — доганяємо. Коні у нас кращі — вистояні. Через декілька хвилин задні попадають під шаблі хлопців.
В парі з Чорнотою здоганяємо кіннотчика, який раптово обернувшися на сідлі, прицілюється рушницею до Андрія. Порівнявшися в цей мент з ним з правого боку, перед самим пострілом, підбиваю шаблею рушницю і розтинаю йому карк. Андрій ловить і наганяє назад його коня.
— А чого доброго, був би чорт просто в живіт засмалив.
Здоганяємо ще двох, які побачивши, що не втечуть — приймають бій. Але зовсім погано володіли шаблями і через хвилину, заливши їх на землі, пускаємося переймати червоноармійця, за яким гналися брати Отамасі. Кінь під ним спотикається на межі і він, вилетівши з сідла, біжить пішки за конем.
Коли догнали — став з піднесеними до гори руками: — Товариші! Добродії! Не вбивайте! Я вам буду служити! — проситься подзьобаний віспою кацапчук.
Чорнота стримав занесену шаблю.
— Звідки приїхали?
— З Жаботина.
— Яка частина?
— 12-а кінна бригада, окрема.
— Скільки табель?
— На конях чоловік двісті, та чоловік сто так різних.
— Чого прийшли сюди?
— З Курска нас вислали, на боротьбу з бандитизмом.
Андрій стиснув ручку шаблі. Кацапчук помітив цей рух.
— Товариші! Візьміть мене...
— Най тебе Бог візьме...
Клинок свиснув і глибоко вгруз у голову. Мені стало неприємно і це не сховалося від Андрія.
— Чого скривився?
— Знаєш, якось неприємно, коли піддається...
— Привикай, Юрку! Ні для Холодного Яру, ні в Холодному Яру — полону нема. Як будеш мати попастися в руки — залишай останню кулю для себе.
Погоню припинили. П’ять чоловік і два коні без верхівців — утекли.
Збираємо дванадцять карабінів і шабель, одного «Люїса», восмеро коней. Двох коней вбито, один важко поранений ґранатою в живіт.
На хуторі довідуємося, що «товариші», утікаючи, кинули до хати, в якій сиділи заложники, ґранату «Новіцкого». Та один із селян, що служив колись в ґранатерах і був до ґранат призвичаєний, вхопив її і викинув назад за вікно, де вона й вибухла.
З боку Лубенець показалася широка лава. То Лубенська «дієва сотня» з отаманом Пономаренком, ішла виручати хутори...
До манастиря ми повернулися ввечері.
З Мельників до Жаботина проїжджає на санях селянин з жінкою «до тестя в гості». Рано розвідка повернулася і донесла, що в ночі хтось «пустив паніку», ніби з холодноярського лісу наступає три тисячі «бандитів» і «товариші» поспішно виступили з Жаботина в напрямку Смілої.
Після того бою, ми з Чорнотою помінялися шаблями і стали побратимами, «кунаками». Через декілька днів, хлопці, які походили із сіл по той бік залізниці, одержали відомості, що златопільська чека розстріляла їх родичів. Постановлюємо, щоб всі немісцеві, які мають на Україні родичів, заховували свої правдиві прізвища, а прибрали собі псевдоніми. Андрій «охрестив» мене Залізняком. Кажу, що буде трохи за голосне.
— Не турбуйся... Тут по селах Залізняків, як собак на ярмарку.
Якось в суботу, верхівець із Мельників привіз Чорноті листа від Чучупаки, в якому той просив приїхати до нього на другий день.
— Поїдемо обидва. Познайомишся з мельничанами.
На другий день виїжджаємо грушківською дорогою.
— Маємо ще час, поїдемо під Грушківку, потім завернемо понад Холодним Яром і хуторами поїдемо в Мельники. Покажу тобі дещо.
Коли проїхали проріз у валі, Андрій обернувся і глянув на вали:
— Отут, в 1918 році, шість братів Кошових з батьком і легендарний Рак, з двома кулеметами, розбили баталіон німецької піхоти, яка кольоною йшла займати манастир.
— А де ті хлопці тепер?
— Рак, це був напівздичілий «лісовик». Про його фізичну силу і відвагу оповідають справжні байки. Він через щось завівся був ще з царською поліцією і літо та зиму жив у лісах, маючи сховки на деревах і під землею. Селяни його не видавали. Візьме на якому хуторі харчів і в ліс. За Центральної Ради жив леґально в селі, а за гетьмана знову завівся з державною вартою і німцями. Хоч тоді багато хлопців переховувалися в лісі, та він держався сам. Ходив озброєний як панцирник. Коли хто з влади робив прикрості селянам — то жив лише, поки його не знайшов десь уночі Рак. Коли німці зібрали з кількох сіл контрибуцію за панське майно, то Рак пробрався в ночі у грушківську цукроварню, де стояв їх штаб, вбив трьох вартових, викрав скриньку з грішми і роздав їх назад селянам. На нього робили німці облави, а загинув по дурному... Спутався з жінкою одного лісника і той, прислідивши, заколов обох баґнетом на ліжку.
— А Кошові — це стара козацька родина з Івковець. В 1918 році переховувалися від німців в Холодному Яру, а в дев’ятнадцятому спуталися з Коцуром. Пустилися на грабунки, ограбували декілька селянських підвід з Медведівки і Мельників, вбили двох холодноярців. Хлопці, якби ти бачив, як соколи, так і видно стару козацьку кість, а гинуть чорт зна защо. Одного денікінці вбили, одного недавно большевики розстріляли, двох розстріляли холодноярці і від їх рук не втечуть й останні.