Відділяємося від махнівців на очах будьоновських роз’їздів на обрії. Ще до вечера ув’язалося за нами два будьоновських полки — по п’ятьсот-шістьсот шабель кожний, з дивізіоном легкої артилерії на додаток. Ув’язалися і вже не покидалися. Другого дня довідуємся, що один із тих полків, як на сміх, саме був 84-ий полк, що під його прапором ми партизанили, а документами його ад’ютанта — я послуговувався.
За Глодосами догнав він нас у відкритій степовій місцевости, серед дня. Коні, видко, мав кращі від інших полків і хоч не в силі був нас насісти, але й не відставав, не спускав нас з очей.
Можна б було і дати йому бій, лише той бій для нас був безцілевий, невартий жертв. А як би підоспів до будьоновців ще й другий полк — мігби для нас зле скінчитися.
Ситуацію розв’язав Баранів. Ізсадив в руху чотирнадцять своїх „люйсістів“ із запасовими кружками в торбах і заліз із ними за високою порослою сухими бур’янами межею обабіч дороги. Покинувши Бараніва — йдем риссю дальше. Будьоновці здоганяли нас теж колоною. Задивлені за нами, попали під вогонь чотирнадцяти кулеметів з віддалі — кількадесять кроків. Перший ескадрон — поліг майже весь. Злякавшись такої несподіванки, полк повернувся і дав драпака. Затримуємся і посилаєм тачанки за „люйсістами“. Баранів привіз із собою щей раненого будьоновця. Той оповів, що червоні приймають нас за донців-будьоновців, що перейшли на бік Махна. Даний приказ — щоб там не було, а догнати і знищити „зрадників“. Відв’язавшись від погоні — повертаєм увечері в напрямку Голованівська. Відпочивши перед ранком пару годин — знову міняєм напрямок. Та пополудні — будьоновці, оба полки разом, — знову вже насідали нам на хвіст. Перемучивши коней — дають нам ніч відпочити. Удень знову перегони, — гонимося й наступної ночі. Так, з короткими перервами, кілька днів і ночей. Беремо нарешті махнівську тактику і останками сил робимо за добу майже стокілометровий зикзакуватий перехід. В’їдливі наганячі — загубили наш слід.
Відпочиваємо в селах на межі Уманщини й Поділля. Ховаємо старанно правдиве обличчя і для свого спокою — не зачіпаємо навіть чекістів, що самі в руки лізли. Та одного дня таки не втерпіли. Стояли у якомусь селі над Ятранню, як сам приїхав у гості до нашого штабу, районовий уповноважений Чека. Правдивий москвич — душа на распашку, — привіз самогону, — захотілося йому випити з „доблєстними будьоновцамі...“ Може був би собі випив і поїхав дальше — так захотілося йому, п’яному, похвалитися — як то він майстерно з „бандитами“ петлюрівськими розправляється.
— У мене, брате, — московщив він обнявши Хмару, — нема, щоб бандит не признався, що тільки схочу...
— А що — б’єш?
— Бити — це дурниця! Не кожному биттям язик розв’яжеш... У мене в Чека — льох. Зовсім темний льох. А я в ньому — тримаю — ха-ха-ха! — звичайну величезну стару свиню — у куркуля забрав. Жерти їй не даю нічого. Так — раз на три чотири дні — кавалок м’яса вкину, щоб не здохла. Розумієш чому м’яса?
— Ось слухай... Як попадеться в руки який бандит, — не хоче признаватися, — я його увечері туди... До свині... А вона здичіла вже зовсім — розумієш? Бандит думає — ха-ха-ха! — хто зна який звір! Розумієш? Зовсім темно! Як вона його поганяє там по кутках, як обгризе йому — ха-ха-ха! — пальці та литки — кричить: „Заберіть мене звідси — все, що хочете скажу!“ Правда — ловко — га?!
Або — у повітовій Чека, та й всюди — стріляють... На кожнього бандита — набій, дураки, псують. Шум роблять... Крови, мозків наляпають... По-що це?! У мене в містечку — ніхто ще вистріла в Чека не чув!.. А бандитів, брат, нищу без кінця!..
— Щож ти їх ріжеш чи вішаєш?
— А ось — дивись! Власний винахід!..
Чекіст витягнув із-за халяви патичок, щось ніби „юрок“ до в’язання снопів. Потім виняв із кишені сплетений з тоненьких ремінців шнурок із зв’язаними разом кінцями.
— Бачиш? — От тобі цілий інструмент! Ані шуму, ані крови!.. Отак заложив шнурочок на шию... — Чекіст одягнув собі через голову шнурок. — Заклав осюди патичок... Покрутиш кілька раз — і готовий!..
Хмара, що уважно слухав — встав.
— А-ну-ну, чекай, як то робиться — хочу добре придивитися...
— Ну, кажу-ж тобі — отак! Сюди закладається, а отак перекручується...
Хмара взяв у свої руки патичок і легенько закручував петлю на шиї. Потім крутнув із силою раз, другий, третий...
Чекіст вхопився руками за шию, захрипів, посинів виваливши язик і з хрустом горлянки та позвонків — визяпнув духа.
Потримавши якийсь час для певности — полковник пустив патичок і посміхнувся.
— Дійсно добрий спосіб... ні шуму — ні крику...
Знявши „інструмент“ — заховали уповноваженого під ліжко й закликали з другої хати чекіста, що поганяв коні у бричці, що нею уповноважений приїхав. І той відійшов без шуму і крови — на лоно Авраама. Потім оба тихо пірнули під лід Ятрані, а на бричку поставили кулемет.
Може хто бачив, як несли в мішках трупи і вкидали їх в ополонку, може який тайний чекіст упізнав коні й бричку свойого начальника, — але зникнення уповноваженого — розмаскувало і знову стягнуло на наш полк червону кінноту. Тим разом вже „котовців“.
Знову почалися виснажуючі нічні переходи, знову нервуючі напади і сутички. Кілька разів обстрілювали нас із лісів місцеві повстанці, та ми уникали контакту з ними.
Хмара хотів вести полк до Чорного ліса, щоб відпочивши добре — йти знову в якийсь рейд. Терещенко, що був тепер за начальника обозу — підібрав собі однодумців й запекло „агітував“ в полку, щоб іти закордон, на об’єднання з українською армією. Тим більш, що до Збруча було вже нам ближче ніж до Чорного ліса.
Знаходило це живий відклик в душах перемучених партизанів і козаки почали натискати на полковника, щоб вів їх за кордон. Хотілося закордон, до свойого війська Загородньому, мріяв про те Баранів... Не від того були і ми з Чорнотою. Стримувало нас те, що не мали дозволу від отамана Холодного Яру, — виправдували себе в душі тим, що як полк піде, то будемо змушені піти з ним. Вертатися з Поділля на Чигиринщину самій холодноярській кінноті — було аж занадто небезпечно. Підемо за кордон, а весною, як наша армія почне знову операції — прорвемося з чорнолісцями знову до своїх, — заодно й зв’язкову службу виповнемо... Так ми собі з Андрієм міркували, та голосу в тій справі не забирали. Як Хмара постановить — так і буде. А чорноліський полковник, що влітку мав велику охоту пробитися до фронту — не мав тепер зовсім охоти йти до Збруча. Стримувала його непевність — де українська армія? Що з нею діється? Чуткам про її переформування, поповнювання і переозброювання для війни на весну — чомусь не довіряв... Як лізли до нього козаки із розмовами на ту тему — сердився.
— Ну чого скиглиш один з другим?! До весни недалеко! Почнуться бої, буде фронт — підем тоді пробиватися!
Та... до весни ще було далеко... А хлопці, що, хто другий, хто третій рік уже партизанили — були перемучені... Тиснули знову морози із завирюхами, а червона кіннота щоночі чи ранку — випрошувала тріскотнею кулеметів із теплих хат і підганяла в походи, що й кінця їм невидно... До двох полків „котовців“, що лазили по наших п’ятах — долучився ще й полк „червонців“ із чортівсько в’їдливою кінною батареєю гармат. Гнали нас Гайсинщиною вздовж Бога. Відв’язатися було важко, бо й місцевість для нас незнана, і „советская власть“ була тут вже зорганізована, — з усіх боків давали червоним відомости про наш рух.
Хмара заявив, що має вже досить Поділля. Треба випередити червоних на добрий перехід; а тоді звернути праворуч, ще один перехід — аби тільки коні витримали — і через Звенигородщину — у свояси.
Заночувавши ніби то у якомусь селі й розвідавши, що червоний полк у сусідньому дожидає на решту частин, що відстали — робимо вночі з сімдесять кілометрів. Переходимо дві залізниці й рано стаєм на короткий відпочинок вже на Липовеччині. Та ніхто не спішився притулитися десь щоб передрімати годинку... Перемучені до краю партизани, довідавшись, що будем повертати назад до Дніпра — блукали по вулиці з сонними потемнілими обличчями і гуртками радилися. Прийшла до Хмари делегація — полк хоче поговорити з полковником про напрямок дальшого походу. На дворі мороз і заметіль... Нема мови про те, щоб на дворі „мітінгувати“. З тривогою в душі дивлюся на Хмару. Бо... так хотілося, щоб полк ішов на Захід... Так хотілося хоч два три дні спокійно поспати... Можна, звичайно і в землянці у Холодному Яру — та так до нього далеко! Втричі дальше — ніж до Збруча...