Вже й на весну натякалося. Бруньки на корчах і деревах пухли, набирали соку. Радісно приглядалися до тих перших звістунів тепла лісовики. Розпукнуться, зазеленіють — цілий ліс хатою стане...
У березні, розмовляли ми, лежачи на лежанці, як до землянки, в супроводі зв’язка із Мельників, увійшов... отаман Деркач. Худий і блідий ще по загоєних ранах.
— Слава Україні!
Зриваємося усі й оточуєм отамана, про якого не знали — чи живий. Петренко здав йому рапорт із стану в Холодному яру і передав командування. Деркач розвинув і молитовно оглянув наш чорний прапор, що лежав на кілках вбитих у стіну землянки. Давно вже й ми не бачили його розвинутим. Потемніло срібло тризуба у терновому вінку... Новими думками, новим змістом і значенням — війнув у наші душі напис: „Воля України — або смерть“.
Сидячи на поваленому дереві у лісі обмірковуємо положення. Що знали ми — знав уже і Деркач. Та знав дещо більше. Бачився на Херсонщині з старшиною-зв’язком із-за кордону. Є там головний повстанчий штаб — йде підготовка на весну. Старшина той оповідав рожеві речі про зацікавлення закордону українською справою, про підтримку інших держав... Деркач відносився до того стримано, хоч усім хотілося в те вірити.
— Треба комусь поїхати, зв’язатися, роздивитися, як — там, — оповісти, як у нас...
Глянув на мене.
— Поїдеш ти, Юрко. Тебе у війську ще не забули, та й скоріше зорієнтуєшся як там, що, і до чого. Чого можем сподіватися — чого ні. Тільки не барися... Щоб у квітні вернувся... Візьми із собою совітських грошей, а для заграниці — трохи золота... Документи впорядкуй собі підходящі... Щоб їхати напевняка — і вернутися напевно...
В тому ж будьоновському однострою, з тими-ж документами ад’ютанта 84 полка — вибираюся вночі з Цвітної на Знам’янку і втискаюся до якогось військового ешалону, що йшов на Єлісаветград. Іду закордон роблячи чималого „гака“, бо аж через Полтаву — Київ. В рукаві маю зашиту записку від Деркача до своїх людей, що служать у червоних військових установах у Полтаві, — в другому зашито посвідку Холодного яру для „закордону“.
До Полтави пильно стережуся контролів Чека, бо до документів ад’ютанта — не маю свіжішої посвідки чого і куди їду. З Полтави чуюся свобідніше. Маю вже акт військової лікарської комісії, що на представлення „команди виздоравлівающіх“ — ухвалила мені шеститижневу відпустку для поправлення здоровля після тифу. Маю посвідку „команди виздоравлівающіх“, що „товаріщ Дрозд — ад’ютант 84 кавполка 1 конной армії“ — перебував, виписаний із шпиталя, в команді, й на основі постанови лікарської комісії — ще на шість тижнів, на поправлення здоровля, додому в... село над самим Збручем. Хоч на комісії я і не був — та документи були „правдиві“, заведені навіть у реєстри. Можу сміливо чекістам показувати, аби лише з будьоновцями з тієї самої дивізії не зіткнутися.
У Гребінці пересадка. Сиджу два дні й ані мріяти не можна до потягу вчепитися, — де тільки можна вчепитися — вже на попередніх станціях хтось учепився. Сиділо й кілька будьоновців, що їхали із зброєю у командировку до Бердичіва. Довідавшись заздалегідь, що вони із 14 дивізії — беру їх „під свою опіку“... Залізничний чекіст, до якого ми звернулися, щоб поміг всісти — не може нічого порадити. Сотки народу сидять на станції тижнями і атакують потяги. Одно нам поміг: за мої совітські тисячі — роздобув ковбаси, хліба і самогону. Може просто відпродав те, що чекісти у „спекулянтів“ відібрали. Сам випив і поїв з нами. За годину вийшов із телеграфної кімнати і відкликав мене на бік.
— Товариш командир... За півгодини прийде потяг „особливого призначення“... Я вас туди не можу вмістити, бо вони на дверях кожнього вагону свою варту мають... Не впускають нікого... але я тобі скажу по секрету... Вся „особливість“ того потягу в тому, що ним їздять спекулювати жінки та свояки асів із київської губчека... Як би я там крикнув у вагоні — то мене завтра вже нема на службі... але ви що іншого... Будьоновців усі вони бояться... Збери своїх „братішек“ і силою впхайся у вагон... Там не дев’ять, а чорт зна ще скільки може влізти... Сволочі — їздять розвалившись спекулювати, а червоному воякові нема де на стояка проїхати... Якби двері були замкнені — то на ось ключ вагоновий...
Даю інструкцію „братішкам“, пояснивши в чому справа. „Братішкі“ богохульно матюкаються і стискають рушниці.
Потяг — паротяг і два вагони першої кляси. Народ обліпив потяг, щоб вчепитися на буфери, вилізти на дах. З кожних дверей вагонів вийшло по два чекісти і витягнувши револьвери — відігнали пасажирів.
Веду вісім будьоновців з наготовленими рушницями — просто до вагону. Чекісти загородили револьверами дорогу.
Куда?! Нельзя! Здєсь „асобоє назначеніє“!..
„Братішкі“ роз’юшилися.
— Гроб... маґілу... небесную канцелярію!.. Ми на фронте кров праліваєм, а ви, сабакі тут спекуліруєте?!. В срочную командіровку па дєлам красной армії — нєльзя нам єхать?! Сєйчас перестрєляєм і таваріщу Троцкому телеграму пашлйом — учінілі красноє правосудіє — і только!..
Чекісти зблідли.
— Тіше, тіше, таваріщі... Так би сразу і сказалі — что в командіровку... Пожалуста... Здєсь два купе сейчас вам асвабадім...
У вагоні лише декілька осіб і кількадесять валіз, кошиків і пакунків... Розлягаємося з „братішками“ на м’яких полицях і спимо до Києва. Для потягу „особаво назначенія“ — робили по телеграфу вільну лінію, затримуючи інші потяги...
Київ брудний, обдертий — як будинки так і населення... Дірки від куль у вікнах і виставах — свідки минулих боїв — позатикані корками. В рідких мізерних склепах — перші паростки „нової економічної політики“. За великими виставами Хрещатика — брудні онучі, чоботи, сінники... У великих склепах — мешкали червоноармійці, робітники, різне шумовиння київської вулиці.. Розвалившись у фіякрі — ще Хрещатиком якийсь „пуриц“ обвішаний зброєю, — увесь, від ніг до голови — у ярко червоному: з червоного сап’яну чоботи, з червоного плюшу — може з буржуйської порт’єри — штани, з червоного сукна сорочка, венгерка і кашкет... Надуто витирає що хвилини носа — червоною шовковою хусткою...
Побродивши по сумних вулицях Києва, що аж просили кулеметних акордів — йду на станцію.
До кордону їхав три дні, переважно на тормозах товарових потягів.
Ще два тижні митарств і нарешті я у головному повстанчо-партизанському штабі.
Зо мною їхав ще піджилий дядько-повстанець з Полтавщини та якийсь підозрілий „батько“ Вернидуб із Чернигівщини. З дядька годі було видобути слово про повстанні справи... Вернидуб оповідав по дорозі несотворені речі про велич повстанчого руху на Чернигівщині: багатотисячні відділи... сотки кулеметів... десятки гармат... Словом: „червоні вже у мішку — тільки зав’язати“...
Дядько скоса поглядав на грізного отамана Вернидуба і як той вийшов на хвилину з переділу — нахилився до мойого вуха.
— Він такий повстанчий отаман — як я американський цар... Як не чекіст — то просто босяк якийсь... Я з ним назад не поїду — хоч би там що...
Приїхали тільки розсвіло. Йдемо головною вулицею. Я, маючи золоті п’ятки, заздалегідь змінив свою будьонівську одіж на незвертаюче на себе уваги убрання. Дядько був у полтавському кожусі і баранячій шапці. Вернидуб у однострою студента київського універсітету, лише без наплечників.
Коло готелю „Брістоль“ — спинив нас якийсь панок.
— Ви з України? Так уряд України тут, в Брістолю... Заходьте...
— Ми до повстанчого штабу.
— То прошу дуже — я вас заведу... Самі по адресі може не попадете...
Розпитуючи чи скоро вже повстанці Україну очистять — веде нас. Показав на вхід до якогось ресторану.
— Тут. Вхід через ресторан. До побачення — у Києві. Услужливий, чи то господар, чи кельнер ввічливо уклонився. Поінформував нас, що панове, „які мають тут повстанче бюро“ — ще сплять. В недалекому дімку мешкає один із офіцерів, що вже виходив на двір. Розглядаюся.