Гмм... Вхід через ресторан... Досить мудро, бо як хтось заходить — не знати чи до ресторану — чи до штабу... Але й досить глупо, бо як хтось захоче дивитися — то сяде собі в ресторані й буде бачити хто до штабу заходить...
Мої дорожні товариші йдуть оглядати місто. Я йду стукати до пана, що вже виходив. Двері відчиняє молодий старшина в англійській шинелі.
— Ви звідкіль?
— Я — з Холодного яру...
— Моє поважання!.. Заходьте... Я називаюся — поручник П.
— Сідайте. Оповідайте, що там в Холодному яру? Скоро вже повстанці Київ займуть? Правду сказати — вже осточортіло сидіти у тій Европі...
Кімната була завалена військовими мапами України. Великий стіл застелений кусниками полотна з начертаними на них мапками місцевости. Поручник зсуває їх в одну велику мапу.
— Я ще, знаєте, не спав сьогодні — цілу ніч креслив. Пильна робота... Так ви кажете — з Холодного яру? Це — Чигиринщина... О — прошу, — ткнув пальцем в одну із полотняних, — це ваш район... Туди за отамана районового — Кузьменко піде... Може знаєте його?
— Ні, не знаю... Він не Чигиринець?
— А — ні-ні! Він із... — назвав поручник місцевість звідки походить майбутній отаман Холодного яру і задоволено усміхнувся.
— Ми тепер зовсім нову систему впроваджуєм у повстанчу роботу... Досить уже тієї безвідповідальної безплянової отаманії!.. Генерал призначив уже своїх певних людей, що переймуть владу в усіх районах... Бачите — показав на полотнянки, — Україна розбита на двадцять шість районів, — в кожний піде наш отаман... Це я цілу ніч креслив на полотні для кожного отамана — мапку його района, щоб, бува, за володіння не посварилися... Поручник тикав пальцем у мапки районів і називав прізвища.
— Сюди той піде, сюди той, — в цей район — той... Все певні здібні люди...
Я сидів коло стола, як би мене хто макогоном по голові тарахнув... Хотілося кричати: Чоловіче! Нащо ти мені це говориш?! Звідкіль ти знаєш — хто я?! Що я тобі сказав — з Холодного яру?! А може я з ВУЧЕКА?! Таж ти тикаєш пальцем у життя тисяч, десятків тисяч людей!!!
Зареєструвався у начальника штабу — полковника Отмарштейна. Обережно випитав що треба, приглянувся до посвідки і підписів. Сказав написати звіт і визначив годину приняття у генерала Тютюнника.
Пополудні я сидів за столом Тютюнника, що кінчав читати мій звіт. Вернидуб був уже принятий поперед-мене і Тютюнник накрив дискретно верхню сторінку його звіту, щоб я часом не прочитав чогось. Не здогадувався, певно, що Вернидуб давав мені читати його в ресторані цілий, щоб я сказав — чи добре написаний. Скінчивши читати — генерал пронизливо глянув мені в очі.
— Так ви кажете, що з Холодного яру... А я кажу — що сумніваюся в цьому...
— А чому, пане генерале?
— Бо відомости про стан, які ви отут подаєте — не сходяться з тими відомостями, які я маю вже і то від певних людей...
— Як що вони не сходяться з моїми — то я дозволю собі по-сумніватися в їх правдивости... Генерал нахмурився.
— Ви подаєте, що нема зовсім гармат. А я маю точні відомости, що є. І кулеметів втричі більше ніж ви подаєте! І людей змобілізованих вдесятеро більше! І влада отамана Холодного яру — не звузилася в останній час, як ви пишете, до найближчих сіл — а поширилася на довколішні повіти! І штаб — не у якійсь там дурній землянці — а в Мотриному манастирі! Так, мій пане! Ви думаєте, що ми нічого не знаємо? — Ми знаємо все що діється в усіх закутинах України. Скажіть краще — хто вас послав з такими відомостями, в якій цілі?
Треба про це було питати, пане генерале, того — хто вам тамті відомости давав... Мене послав сюди штаб Холодного яру і я, як його осаул — знаю що він має та куди його влада сягає... А послали мене, щоб спитатися — чи буде якийсь збройний удар із Заходу — чи не буде. Як не буде — повстання будуть червоними здушені. Битися Холодний яр буде до останнього, але лобом мура не розіб’єш... Штаб хоче знати, чого можна сподіватися, щоб відповідно пристосувати свою працю до подій. На його відповідальности — доля сіл і тисяч селян...
Тютюнник усміхнувся іронічно до Отмарштейна, що за сусіднім столом прислухався задумано до розмови.
— Ви чуєте, пане полковнику?
Отмарштейн мовчав.
— Пане генерале! Розумію вас чому ви усміхаєтеся... Вам хочеться почути, що повстанці ос-ось — вже в Україні владу захоплять. Вам хочеться вірити і ви вірите таким нісенітницям як оті, що написав вам Вернидуб, так, як ми донедавна вірили, що українська армія за Збручем переформовується, поповняється і переозброюється...
Генерал хвилину думав.
— Ви у якій дивізії в армії були?
— У Запорізькій.
— Поїдете до дивізії до табору. До Холодного яру не потребуєте вертатися, бо туди інший чоловік має цими днями піти. Ми тепер перебудовуємо всю повстанчу працю і напевно не буде так зле, як ви кажете.
— Знаю... Розбили на двадцятьшість районів і до Холодного яру піде Кузьменко... Генерал збентежено глянув на Отмарштейна, потім на мене.
— Ви звідкіля знаєте? Хто вам це говорив?
— Як скажу хто говорив — це справи не поправить. А хочу вам лише сказати, що з призначення незнаного там чоловіка на отамана — нічого не вийде. В кращому випадку його приймуть у свої ряди, щоб подивитися, що він вартий, — в гіршому повісять на дереві, як підісланого червоними провокатора. Посвідка з вашим підписом Деркачеві чи Петренкові нічого не скаже, як і оця моя посвідка з їх підписами — вам. Тим більше буде для них підозріло, що я не вернувся, а прийде він. Щоб не згинув дармо чоловік, та щоб там не думали, що я попав чекістам в руки — я напишу і залишу вам записку до Деркача. А ви тому хто буде йти — дайте її.
Тютюнник чухав чоло і дивився на Отмарштейна.
— Добре. На всякий випадок — напишіть. Полковник дасть вам проїздні документи до табору. Ви гроші маєте на дорогу?
— Маю.
Генерал протягнув руку.
— Бувайте! Прошу вибачити за різкість... Відомости дійсно розходяться, а ми мусимо бути обережними. Ми це перевіримо. Як що мені треба буде людей для повстанчої роботи, а будете мати охоту — то я вас з табору викличу.
Отмарштейн випроваджував мене, щоб закликати дядька» полтавця. Тепло стиснув руку.
— Загляньте коло шостої... Підем десь собі — я хочу з вами окремо довше порозмовляти.
За столом ресторану сидів Вернидуб і заїдав печеню. Припрошує сісти коло нього.
— Вам генерал щось дав? — Мені ось... — показав з кишені пачку банкнотів. — Ви коли на Україну назад підете? Не казав генерал? Мені сказав, що за три дні. Завтра поведе мене представляти самому Петлюрі...
Іду до міста. Коло «Брістолю» зустрічаю колишнього Кам’янець-Подільського комісара Красовського, з яким познайомився в 1918 році у губерніяльного комісара Поділля — Степури. Пригадуєм собі часи, як, з п’ятьдесятьп’ятю козаками — із Кам’янця виганяли тисячні орди збольшевиченого московського війська. Запрошую його на пиво або каву.
— Не маю часу, приятелю, — на засідання «Ради Республіки» спішуся... Дуже важна справа сьогодні на порядку... Цікаві міжпартійні й міжфракційні дебати будуть...
Знав задобре Красовського, щоб не помітити насмішливої іронії з якою говорив.
— А що саме?
— Земельна реформа, приятелю... Як землю селянам на Україні наділяти — з викупом чи без викупу... Бувайте!.. Бо без мене поділять...
О шостій заглянув до полковника Отмарштейна. Пішли з ним до каварні, сіли в кутику дальше від людей.
Розпитував мене уважно про всі дрібниці з повстанчого життя і руху. Мучили його питання, на які не вмів я йому відповісти. Чому штаб Холодного яру не вірить у можливість перемоги над большевиками самих внутрішніх сил України, без збройного удару із Заходу? Чому важко поєднати всі повстанчі відділи під одно зцентралізоване командування? Чому величезні повстанчі сили України не можна перетворити в національну армію, що захопила би владу в Україні й оборонила би її від червоної Москви?
Чому?.. Не знаю чому... Оповідаю свої вражіння з року пробутого між повстанцями й повстаннями. Останні вражіння з далеких рейдів по Україні.