Чи ж я знаю чому, як відкинути свідоміші повстанчі райони, — повстання можна викликати лише тоді, як червоні приїжджають дерти «развйорстку»?.. Чому вони не обдирають всієї України відразу, лише пляново, частинами — це і без відповіді ясне.
Чи я можу знати чому український селянин готовий боротися на життя і смерть з ворогом, лише... під своїм селом — найдальше під своїм повітовим містом?.. Дальше — то вже «не його діло...» То вже діло Петлюри з армією, в існування і силу яких — він свято вірить... Якби не те переконання — може б лекше було зробити із повстанців національне військо. Може й здійсниться це, якщо збудеться «пророкування» «батька» Махна, що ще рік такої внутрішньої політики большевиків — і вся «савєтская федерація» — перетвориться в суцільний внутрішній фронт. Наразі, це кепсько підфундаментована мрія... Українське село, готове збройно боронити свої стріхи — для всієї України — дожидає визволителя із Заходу.
Прощаючись пізно увечері, полковник «потішає» мене, що як захочу вернутися до Холодного яру — то він пізніше мені те залагодить. Наразі генерал і слухати не хоче, щоб я пішов поперед тих людей, що їх він посилає до Холодного яру, або разом із ними.
— Чи то, пане полковнику, тільки тому, що мої відомости про Холодний яр — не сходяться з тими, що їх штаб уже має — чи може й тому, що в Холодному яру мої відомости про «Захід» — можуть не зійтися з тими, що їх принесуть вислані туди штабом люде?.. Отмарштейн сумно усміхнувся.
— Можливо, що і те друге відіграє певну ролю...
Зідхнувши додав:
— Я на цьому пункті — часто із своїми сварюся... Обстоюю думку, що «там» — мусять знати голу правду, як справа стоїть... Колиж більшість обстоює, що там — треба «духу додавати»... Розмова з вами дала мені докази, що моя думка ближча до правди... Не знаю чи поможуть...
При прощанні умовляємося, що прийду завтра коло полудня і одержу документи до табору. Ночував у дешевому готелі. Другого дня ранком іду на ринок купити пару-другу білизни, потрібних до табору дрібниць. Біля одного склепу зустрічаю дядька-полтавця. Зрадів дядько зустрічі.
— Ото — сам Бог мені вас посилає!.. Ви по їхньому цвенькаєте... А я з тутешніми жидами — розбалакатися не можу, не те, щоб поторгуватися якслід... Хочу дещо купити додому...
Іду з дядьком по склепах. Купив ременю на три пари дитячих та на пару жіночих черевиків, собі пришви, кілька метрів ситцю на блюзки та спіднички, ножі до січкарні, садівничий ніж, пару пильників, брусок косу гострити... Склавши куплене у мішок — з жалем оглядав крам у склепах.
— Ех і є ж тут усього!.. Чого хочь!.. А на що не глянь — усе б придалося... Дали мені трохи тутешніх грошей на харч... Та що харч!.. Купив хліба — огарків квашених — тай день пережив...
Ще й дві п’ятки золоті із дому зашиті маю... Можна б чимало накупити... Та дай Бог хоч із цим живому за Дніпро добратися...
— Коли назад виїжджаєте?
Дядько сховав очі.
— Та хто зна!.. Тижнів, мать, за півтора...
Бреше дядько. Поїде сьогодні — завтра. Його представляти Петлюрі не поведуть... Замало гармат і кулеметів має...
— Ну, як там? Договорилися до чогось путнього у штабі?.. Повстанець байдуже махнув рукою.
— От — тільки час дармо прогаяв!.. Краще б був сіяння доглянув — погода он яка стоїть — золото!.. А так що!.. Ну побачився, значить, поговорив... Ми на них надію покладаєм, а вони на нас... Говорив дещо генерал... Та я потім у інтернаті з хлопцями із табору розмовився... Щось воно не теє... Не сходиться... Пращавайте!
Табор... Військові роботи... Та не довго. У 1922 році — знову в Україні, знову підпілля... В іншій місцевости, з іншим прізвищем і документами...
1922 рік — перший рік розквіту «нової економічної політики» Леніна, — перший рік внутрішнього закріплювання влади большевизму в Україні. Нові обставини — вимагали нових методів боротьби з ворогом. Хотілося довідатися про Холодний яр, про долю товаришів. Та годі було туди їхати. Довідався згодом.
1926 рік — третій рік мойого перебування у слідчих в’язницях Винниці. Інші обвинувачення — усміхалися мені розстрілом. Холодноярської сторінки з мойого минулого — ГПУ не відкрило.
Лежачи на прічах 1-ої камери II відділу винницької в’язниці — прислухуюся до розмов в’язнів. Київський жид Фіма Салганік, що вже чотири роки крутив слідством, бо не мав великої охоти йти до льоху ГПУ по кулю, — оповідає свої переживання в тюрподі київського ГПУ в осені 1922 року. Його уважно слухають арештовані урядовці, військовики, купці... Ще уважніше — перебіжчики-галичани, що перебігли Збруч до... «своєї держави».
Фіма оповідає:
— Було їх коло тридцяти... Говорили дозорці, що то всі були найголовніші бандити з Холодного яру. Не могли їх ніяк виловити, аж поки не вдалося ГПУ піддурити їх... Підіслали їм аґента, ніби то зв’язкового від Петлюри й Тютюнника... Спритний «сексот» був, інтелігентний, документи відповідні привіз... Призначили збірку ватажків з усієї околиці, вночі, десь у хаті серед ліса. А звечера ще, до тієї хати прокралася група ударників-матросів із Києва і заховалася там... Як тільки хто зайде — зв’язали, рот заткали. Були б може більше ще пов’язали, та один, як кинулися на нього — вистрілив із револьвера. У лісі хтось дві бомби кинув — тривоги наробив... Вихопили пов’язаних і тихцем до Києва вивезли...
Сиділи в тюрподі від весни аж до осені, — не йшло чекістам слідство гладко... Вже й поговорювали дозорці, що скоро їх розстріляють...
Сиділи в двох камерах. На двір їх не випускали, — двері відмикали лише, щоб їжу подати та «параші» забрати...
Одного ранку, дозорець відчинив двері й подав бак із окропом на чай до камери, де самі главарі сиділи. Котрийсь приняв бак і з місця вилив окріп дозорцеві на голову. По такій купелі — не зміг і крикнути... Втягнули його до камери, забрали ключі, револьвер, вдушили і на коридор. Відімкнули другу камеру і всі разом на долину. На сходах скрутили другого дозорця, так, що й не писнув. Вскочили на долині у приміщення варти — захопили чотирнадцять рушниць, набої... Та начальник варти, поки вдушили його — вспів ще вистрілити... Варта на подвірі — повернула кулемет на вихідні двері й тільки вони до виходу — відкрила вогонь по дверях... Вискочила з другого будинку вартова сотня, оточила тюрпод... На двері — ще один кулемет. Вернулися вони назад на поверх. Забарикадували сходи, самі з рушницями до вікон...
Як вони уявляли собі ту втечу — годі зрозуміти!.. З-посеред міста, в білий день, вартова сотня казарми близько, чекісти, міліція... А от заризикували, — не мали, правда, що й тратити... Надійшло ще військо, оточують тюрпод, а вони з вікон — кладуть одного по одному... Стріляють рідко, щоб кожен набій надармо не пішов... Тамті по вікнах вогонь відкрили з рушниць і з кулемета... І в наші камери кулі летять... Полягали ми на підлогу — слухаєм, що діється...
Відмикають всі камери — «виходь хто хоче — тюрпод підпалюєм!» Та хтож на певну смерть із камери вийде?! Лежимо дальше. Двері відчинині — видно, що на коридорі робиться.
Підпалили сінники з тапчанами у своїх камерах. Почала підлога й вікна горіти... В тюрподі дим — віддихнути не можна... Певно думали, що під дим і замішання — вдасться декому прорватися до міста. Тим часом прискочили автами пожарники, брандсбої у вікна — залили вогонь...
Знову бій коло вікон. Ті, що мають рушниці — стріляють; хто не мав — посідали на коридорі й розмовляють собі, якби зовсім не їх смерть дожидала...
Із чотири години «війна» серед Києва йшла... По одному переставали стріляти і ставали попід стіну. Один, такий похмурий, що стріляв найуважніше — обернувся.
— Чого перестали?
Один набій залишився.... — відповідають з усіх боків.
Зняв рушницю з підоконника.
— Чорт!.. А про товаришів — забули?! Ну, та я ще маю три набої... Чотири кулі в револьвері...
— Я для себе сам приховав... — одізвавсь один із тих, що розмовляли і показав рушничний набій.
Похмурий відійшов від вікна і став у куті.
— Ну — хто хоче від своєї, не чекістської — підходь... Вставали і підходили по одному.